"У Кам’янці-Подільському зрозуміла, що потрібно чимось зайнятися. Роботу знайти не вдалося. Ще будучи у Дніпрі - займалася невеликим волонтерством. Ми там плели браслетки, амулетики для наших військових. У групі ВПО побачила, що потрібні люди, щоб плести сітки. І тому я сюди прийшла. І мені тут дуже подобається. Відчуваю себе своїй атмосфері", - інтерв'ю з ВПО, волонтеркою Вікторією. 

Вікторія - родом з Сєвєродонецька, що на Луганщині. У зв'язку з повномасштабним вторгненням, жінка вимушена була евакуюватися з рідного міста на безпечнішу територію. Наразі проживає з родиною в Кам'янці-Подільському. Ще будучи у Дніпрі - займалася невеликим волонтерством. Плела разом з активними громадянами браслетки, амулетики для наших військових. Уже будучі в Кам'янці-Подільському жінка побачила групі ВПО, що потрібні люди, щоб плести сітки. Так і почалася її нова історія волонтерства. Більше - в інтерв'ю. 

- 24 лютого 2022 року – день початку повномасштабного вторгнення. Яким цей день був для вас?

- Ще не було такого жаху, який ми відчули потім. Спочатку ми лиш чули якісь гуркіт, ще не сильний. Я пішла на роботу. Хоча мій чоловік, який служить у Національній Гвардії України, подзвонив і сказав мені: «Почалася війна, збирай тривожну валізу, щоб там були усі документи». Поїхала на роботу, попрацювали. 

- Коли відчули, що прийшла справжня війна?

- Уже через 2 дні почалося бомбардування міста. Оскільки у нас нові райони, то всі прильоти почалися сюди. Ми це відчули зразу. Мої батьки жили ближче до військових дій. Тому спочатку вони переїхали до нас. Ховалися в коридор, у тамбур, спускалися у підвал. По-всякому. Світло відключили зразу. Але спочатку були газ і вода. То одного разу в темноті серед ночі навкарачки вилазили в тамбур, бо усе тряслося, сильно гуркотіло, ми злякалися. Після цього вирішили виїжджати до свекрухи. Вона живе у старішому районі міста і прильотів там було менше. 8 березня ми прийняли рішення переїхати до свекрухи. Жорсткі обстріли почалися. Вибратися було практично неможливо, бо таксі не їздили. Наш родич за нами заїхав. Ми вийшли на вулицю і побачили, що по обидві сторони дороги лежали вбиті. І вигляд жахливий. Спочатку у свекрухи були усі комунікації. А потім почалися і там прильоти. Ми ходили в підвал, бо укриття як такого, там не було. Просто люди у підвалах будинку прибрали й там ховалися. Ми зрозуміли, що від цього порятунку не буде і прийняли рішення виїжджати. Виїхали під обстрілами. На визначених місцях (БК «Будівельник», дитячий садочок) збирали людей і відправляли у вибраному напрямку. Ми спочатку поїхали у м. Дніпро. З батьками. Свекруха не захотіла їхати.

У Дніпрі були у квітні. Оскільки мій чоловік з перших днів воює, то він сказав : «Дніпро – це добре, але це все одно буде небезпечно. Їдьте далі, на захід країни».

Фото ("ДОМ"): наслідки бомбардування російських військових у Сєвєродонецьку

- Якими були Ваші відчуття під час перебування у Сєверодонецьку, коли уже почалися обстріли?

- Коли почали бомбити місто, перший раз я відчула страх, коли ми стояли у черзі за кормом для кота. Ми стояли у черзі з сином. Я пішла в інший квартал, може ще щось знайду купити. Бо з продуктами відчувалася напруга. Почула, як повітря захиталося від ракетного удару. Мені чоловік про це розповідав. Казав: "Почуєш як хитається повітря, зразу ж лягай на землю, хоч і в болото". Але перший раз я почала метатися. Запанікувала. Переживала за сина. Правда, зв'язок ще перші декілька хвилин був. Він мені каже: "Мама, не переживай, ми тут під аркою стоїмо". А я йому: "Яка арка, ховайся десь у під’їзд чи підвал!". Вирішила теж заховатися у під’їзд. І тут дивлюся, які люди бувають: бачать, що до них біжать, а вони демонстративно закривають двері у під’їзд. Я тоді побігла до іншого під’їзду. Емоції мене переповнювали. Я почала кричати. Люди повиходили з підвалу.

Син розповідав про своє перебування під час ракетного удару. У людей перша реакція - сховатися під будинок. А цього ж не можна робити, бо все скло з вікон може на них посипатися. Син закричав на людей з черги: «Швидше біжіть під арку!». Усі зразу ж послухалися. Інстинкт самозбереження спрацював.

Фото ("Новинарня"): будинок в Сєвєродонецьку, пошкоджений внаслідок бойових дій, розв'язаних росією

- Чому обрали Кам'янець-Подільський?

- Ми глянули по карті. Знайомих і рідних на заході країни у нас немає. Вибрали, бо місто по чисельності, як наше місто. Ми не любимо великих міст. Жили у Дніпрі – це не моє. Чоловік подивився в Інтернеті про Кам’янець-Подільський, підтримав наш вибір. Винаймаємо квартиру. Місто хороше. Люди чудові. Не відчуваємо, якогось притиснення через російську мову. Сама уже намагаюся вивчати мову. Під час спілкування слова самі вивчаються.

- Чим Ви займалися у Сєвєродонецьку до початку повномасштабного вторгнення?

- Працювала на хімкомбінаті «Азот». Після 2014 року почалися затримки зарплат. Тоді, у 2018 році, я звільнилася і пішла працювати на базар, в Держпромспоживслужбу, у лабораторію прибиральницею. 

- З ким Ви зараз проживаєте в Кам'янці-Подільському?

- Тут живу з сином і невісткою.

- Розкажіть, будь ласка, про свій шлях волонтерства: як Ви прийшли у волонтерську організацію?

- У Кам’янці-Подільському зрозуміла, що потрібно чимось зайнятися. Роботу знайти не вдалося. Ще будучи у Дніпрі  - займалася невеликим волонтерством. Ми там плели браслетки, амулетики для наших військових. У групі ВПО побачила, що потрібні люди, щоб плести сітки. І тому я сюди прийшла. І мені тут дуже подобається. Відчуваю себе своїй атмосфері.

- Про що мрієте після нашої Перемоги?

- Хотілося б швидше повернутися додому. Але чоловік каже, що там ще довго буде небезпечно. Навіть, коли ми усе відвоюємо, там ще дуже багато і довго буде небезпечно. До прикладу, у ліс не вийти. У будь-який момент можна наступити на міну. Я хочу додому. Моя мама вернулася, там друзі, куми. Хочеться додому. 

Автор: Славко Полятинчук, координатор ВІ "Активна Громада" у Кам'янці-Подільському