Як активісти продовжують свою місію попри сирени, ракетні удари і розлуку з рідними? Ми публікуємо інтерв'ю з представниками ініціативи “Активна Громада”, в яких вони розповідають про виклики та перемоги у різних містах України. З гуманітарними хабами на заході, дипломатичним фронтом півночі, потужним опором півдня і незламним духом героїв на сході – разом рухаємо державу до перемоги!

В новому інтерв’ю говоримо з Інною Душкою, організаторкою заходів Інституту "Республіка" та ВІ "Активна Громада". Вона розповідає про те, як здоровий підхід до волонтерства і роботи допомогає впоратись з тим, що переживають зараз усі українці.

- Як почалося Ваше 24 лютого?

- Усе почалося з телефонного дзвінка о 5 ранку. Такого голосу мами я ще не чула. І мабуть не забуду його ніколи. Вона сказала: “Доця, війна! Збирайте речі та їдьте до нас, в країні війна”.

Намагалась тримати спокій. Не дуже вірила. Тоді було таке відчуття, ніби це відбувається не з тобою, не у твоїй країні. Нібито дивишся і спостерігаєш за цим десь збоку. У таких ситуаціях розумієш, що триматися разом просто необхідно.

Я почала усвідомлювати, що війна, коли побачила величезні черги на заправках, незрозумілі хаотичні рухи людей в місті. Тоді мені здавалось, що росіяни трохи побомблять локально, та і заспокояться. Ні в кого не було усвідомлення війни.

- Ви казали, що зрозуміли настання війни після того, як побачили черги. А що Ви відчули після цього розуміння?

- Я емпат. Вбираю все, що відбувається навколо. Переживання сестри за свою сім'ю, страх та паніка людей вплинули на мене. Після цього мене накрило. У мене був такий стан, ніби я тут, але мене нема. Купа думок і переживань за рідних та з приводу того, що відбувається в країні. Я не могла нічого з собою зробити, аби якось абстрагуватися. В перший день війни я відчула, що мені зараз не потрібна ніяка підтримка, я повинна це пережити, прийняти це сама.

У нас не було облаштованих бомбосховищ, тому якби не наші військові, не ППО та наші літаки, то все було б набагато кричуще.

На другий день сестра кричала, щоб я збиралась, брала таксі та їхала до неї, аби ми разом евакуювались. Я казала, що нікуди з Києва не поїду, піду волонтерити, але буду тут.

Коли Київ почали бомбити, я була за містом. Уламки ракет влучили в будівлю, яка знаходилась недалеко від будинку моєї сестри на лівому березі. Вона відчула, як все дрижить, відчула паніку та хаос. Казала, що в підвалі не безпечніше, ніж у себе у квартирі. У підвалі різні люди, довкола страх. Це лише більше нагнітає.

Було важко виїхати до сестри, бо я була на правому березі. На виїзд з міста були затори, а на в'їзді — нікого. Встановили блокпости, аби техніці ворога було складніше проїхати. Під мостами стояли бензовози. Таксист мені пояснив, що їх встановлюють на той випадок, якщо будуть їхати орки. Щоб можна було підпалити та підірвати міст.

Я зрозуміла, що моя романтика та бажання бути корисною закінчились. Я можу бути корисною в іншому, безпечнішому місці. Всередині мене рвало на шматки, бо я вже ніби заявила, що буду волонтерити в Києві та нікуди не поїду. І тут виходить, що я не дотримуюсь свого слова.

Я не можу сказати, що я займалася волонтерством. Бо для мене волонтерство — це вкладання сил та грошей в певний напрямок діяльності. А я можу лише надати інформацію, промоніторити її або ж перенаправити до того, хто може допомогти.

У мене був період спостереження – я дивилась, чим займаються інші люди. Я була долучена до багатьох чатів, де люди щось шукали, ділились, координували. Інформації було купа, і ти точно не знаєш де – правда, а де – фейк, був страх не нашкодити, не дезінформувати.Тому, намагалась мати справу лиш із знайомими мені людьми. В той час помітила, що у людей, які волонтерили з 2014 році, вже все поставлено на рейки. Вони вже з перших днів почали активно включатись, допомагати та знали, до кого звернутися, з ким контактувати.

Українці були інформовані всі. Ще з листопада лунала інформація про плани путіна. А вже в лютому було чутно: ”Хочеш миру — готуйся до війни”. А найцікавіше те, що у нас в країні вже 8 років йде війна, а ми сиділи й думали, що то лише на сході. Не було таких думок, що треба посилювати нашу армію. І не було думок про проходження курсів, щоб хоча б знати, як тримати зброю в руках. Не для того, аби воювати, а для того, щоб відчувати себе захищеним. Якби люди мали культуру поводження зі зброєю та в кожному будинку вона б була, то не було б таких втрат. Принаймні було б чим відстрілюватись.

- Що змінилося в Вашому житті після переїзду?

- Тут я впевнена в безпеці, але життя в мирному Києві зовсім відрізняється від життя на Черкащині. Намагаюсь віднайти себе в роботі. Проводжу інтерв’ю з волонтерами, постраждалими переселенцями. Так ти намагаєшся спілкуватися з людьми далі та черпаєш від них певний ресурс. Вони сильні люди, бо пережили таке, залишились без нічого та при цьому кажуть, що нічого страшного. Головне те, що вони живі, а далі повернуться та відбудують все. З розумінням відношусь до людей, хто виїхав, вони мусили врятувати себе, своїх дітей, майбутнє нашої країни. Зараз краще зберегти себе, а потім повернутися.

Фото: Інна на роботі

Я розумію тих людей, які не хочуть виїжджати. Бо коли ти ще не чув історії людей з Бучі та Ірпеня, то думаєш, що війна має певне людське обличчя. Ні! Таких людей (рашок) навіть тваринами не назвати, бо у тварин є свої певні закони. А тут…

-Розкажіть, будь ласка, про досвід волонтерства на Черкащині.

Тут в селі усі допомагають, як можуть. Місцеві активісти створили місцеву спільноту та інколи пропонують плести сітки в приміщеннях школи. Люди принесли речі, з яких можна було плести сітки, а футболісти пожертвували сітки з футбольних воріт. Що могли, то те й приносили з домів. Хтось різав тканину, хтось займався плетінням, а хтось дивився, як буде краще. Люди об'єднались. І всі ті сітки, що ми сплели, благополучно пішли нашим захисникам.

Писали також пам'ятки, що хлопцям не потрібні ті трилітрові банки з помідорами, а треба щось таке легке, що можна взяти з собою. Купували і батончики, і згущене молоко, і цигарки. Ми розуміли, що коли стоїш на передовій другу добу, то в тебе повинні лежати в кишені ті енергетичні батончики та цигарки, аби підкріпитися та зняти стрес. Виявляється, що й наші можуть голодувати, але не через те, що нема чого їсти, а через нестачу часу в активній зоні бойових дій. Хоча, як кажуть, то передова більш зрозуміла ніж просте мирне життя, бо чітко знаєш, хто є ворог.

- Чого нового Ви навчилися за цей час?

- Зараз намагаюся проходити навчання про те, як поводити себе з людьми, які мають посттравматичний стресовий розлад. Перемога буде за нами обов'язково, але військові будуть повертатися додому і нам разом жити. Я пам'ятаю 2014 рік, коли поверталося багато травмованих хлопців, на яких вже ставили хрест. Мовляв, єдине, що вони можуть робити — залишатись на війні. Здавалось, що вони не можуть жити мирним життям, як це було до війни. Деякі сім'ї просто руйнувались. І на цих заняттях тобі розкладають по поличках, що таке психіка військового, що важливо знати і як варто себе вести

На війні є лише чорно-білі відтінки. Тому що ти маєш вижити, маєш допомогти своєму побратимові. Там є тільки свої і ворог, і якщо не вистрелиш ти, то вистрілять в тебе.

Все стане на свої місця, але на це треба час. Якби дружини, сестри, мами знали оці тонкощі, то не було б таких конфліктів, непорозумінь. Тому що людям, які повертаються, потрібні підтримка та розуміння. Як розповідають, що після Другої світової чоловіки повертались додому та пили щонайменше 2 роки. Через те, що вони не знали, як інакше заглушити ту травму та стрес, який вони там пережили. Їм не було навіть з ким поговорити, бо не було що казати. І таке навіть страшно розповідати комусь.

Я стала критичніше аналізувати інформацію, яку отримую. Я досить емоційна людина і ми живемо в такому часі, що емоційно впадаємо у будь-яку інформацію. Намагаюся читати тільки перевірені новини. Я не вірила до останнього в те, що відбувалось в Ірпені та в те, що люди на таке здатні. І ти дійсно цього не можеш усвідомити, бо ніби ж 21 століття, цивілізований світ. І здається, що події в Київській області та Маріуполі — це для них (росіян) така норма життя, що по іншому вони не знають як?

А хто ж їм заважає жити, як ми? Що їм заважає розбудовувати в себе вдома?

Утім, світ побачив, з ким вони мають справу. Орки убогі люди як морально, так і емоційно, й інтелектуально. Їх нація нічого хорошого не принесе.

- Як Ви себе підтримуєте в цей час?

- Я постійно знаходжу себе в роботі. Спілкуюся з людьми, намагаюся робити аналітику, продовжую брати у людей інтерв'ю, роблю з колегами відео. Мене підтримує робота та люди, з якими я спілкуюсь. І звичайно, рідні.

Фото: Інна з колегами

Я дуже вдячна і рада тому, що нас підтримує Європа та світ.

- Чого б Ви хотіли зараз найбільше?

- Перемоги та миру. Скажу таку річ, яку зазвичай кажуть люди, які живуть на спокійних територіях. Треба мислити позитивніше.

Є такий анекдот про золоту рибку і 3 бажання. У росіянина було 2 бажання, а в українця одне. Росіянин побажав, щоб всю територію їх обнесли височезними огорожами та щоб там не було жодного українця. А українець після побажав, щоб те все залили цементом.

Звісно, я не хочу, щоб там все заливали цементом. Хай живуть як заслуговують, але там в себе. Я хочу, щоб українці після перемоги нарешті ідентифікували себе, як українців. Зрозуміли, що ми нація, у нас є своя культура, свої звичаї, своя історія, своя мова, що у нас прекрасні люди. Щоб нарешті поважали себе, не дивилися де краще в Європі чи на росії. Ми повинні нарешті цінувати й любити себе, робити все для того, щоб наша країна розвивалась. Українці споконвіку були хазяйновитими, завжди були білі хатки, завжди був вишневий садок, завжди був город. У нас не було голоду як такого, якби не радянська влада, яка нас просто знищувала як народ. Я хочу, щоб кожен з нас пишався тим, що ми є українцями. Не пояснювали, що Україна знаходиться десь там біля росії, а Україна — незалежна, демократична, цивілізована країна. Країна, яка має гідність та велику націю. Сподіваюся, що після перемоги так і буде.

- Чого б Ви побажали українцям та Україні?

- В інтерв'ю багато людей кажуть про віру. Тому зичу віру в себе, в ЗСУ, в людей, нашу країну, нашу перемогу. Хочу побажати кожному перемоги, щоб кожен пам'ятав якою ціною нам ця перемога далась. Щоб кожен з нас цінував і поважав себе. Хтось надав прихисток для переселенців та допомагав харчами, а хтось морально підтримував. Ми зараз настільки стали єдиними і я хочу, щоб ми й після перемоги такими залишились. Щоб ми це збергли. Щоб ми залишили цю міць, любили та цінували те, що маємо. Кого не запитай — всі готові повертатися додому та розбудовувати країну. Головне — збережіть себе, а решту відбудуємо.

 - Що першим зробите після Перемоги?

- Вийду заміж. З війною відбулась певна переоцінка цінностей і головного в житті. Зараз я чомусь захотіла створити сім'ю та мати дітей. Звичайно обійму всіх рідних і близьких, разом наговоримось та наплачемось. Згадаємо тих, кого вже немає з нами. Все буде Україна!