Ми започатковуємо серію інтерв’ю з внутрішньопереміщеними особами, аби показати, як вони живуть в нових регіонах, що відчувають, в що вірять та з якими складнощами стикаються. 

Журналістка з Києва Тетяна розповідає про те, як їй та її сім’ї довелося покинути столицю і переїхати в маленьке село на Хмельниччині. 

Війна не оминула жодного українця. Хтось героїчно захищає нашу державу від російських загарбників на передовій, хтось волонтерить, возить продукти й ліки тим, хто цього потребує, ризикуючи власним життям. Хтось відновлює роботу свого бізнесу, надаючи робочі місця і сплачуючи податку, таким чином підтримуючи економічний фронт. Хтось з ранку до ночі працює на інформаційному фронті, пишучи тексти, знімаючи відео, перекладаючи тексти. Все це - аби показати світу всі ті звірства і військові злочини, які чинить росія проти українського народу. 

Окрім роду діяльності, для величезної кількості українців змінилося і їхнє місце проживання. За даними Міністерства соціальної політики, у кінці березня як ВПО зареєструвалися лише 130 тис. громадян, тоді як за підрахунками Міжнародної організації міграції, такими є понад 6,5 млн осіб.

Ще ​​464 млн осіб, як повідомляє агенство ООН у справах біженців, виїхали закордон. 

Ми започатковуємо серію інтерв’ю з внутрішньопереміщеними особами, аби показати, як вони живуть в нових регіонах, що відчувають, в що вірять та з якими складнощами стикаються. 

Журналістка з Києва Тетяна розповідає про те, як їй та її сім’ї довелося покинути столицю і переїхати в маленьке село на Хмельниччині. 

- Звідки Ви родом? 

- Я – киянка. Народилася тут, виросла. 

- З чим у Вас пов’язані найприємніші спогади з Вашого міста?

- З Києвом у мене пов’язані найзнаковіші події життя: перші кроки, перші друзі, перший клас, шкільні роки, перші побачення на Подолі, спів під гітару з друзями на Русанівській набережній, університетські роки. Перша робота, народження дітей, їхні перші кроки, перші дні в садочку, похід в зоопарк щовихідних… Мої батьки – теж кияни. Це – місто мого серця.

 

- Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна?

 - Я прокинулася від дуже гучного звуку. Була десь 5-та ранку. Пам’ятаю, що аж підлога здригнулася. Підскочила з ліжка і одразу запитала маму: що це було? Мама розгублено подивилася на мене і сказала, що це вже був 3-й вибух. Я швидко взяла телефон, почала шукати новини. Ніяких повідомлень не знайшла. Написала близькій подрузі. Вона працює нічною редакторкою в одному зі ЗМІ, тому була в онлайні. У відповідь – вона надіслала повідомлення одного з ТГ-каналів, в якому йшлося, путін оголосив про початок «спецоперації в Україні». Далі вже почало з’являтися більше інформації, зокрема, мешканці нашого району почали писати про вибухи в групі в ФБ. А потім – вся стрічка новин в ФБ була заповнена такими повідомленнями. Я подзвонила тату своїх дітей. Запитала: «Почалося?». Він сказав: «Так».

 

- Що Ви відчули в момент, коли зрозуміли, що почалася війна?

 - Перша емоція була, звісно, страх. Не можу сказати, що для мене це була несподіванка. Протягом двох-трьох місяців до початку повномасштабного вторгнення росії, я постійно відчувала якусь тривожність. На підсвідомому рівні, я чітко розуміла, що це може статися. Ми проговорювали з татом дітей план, куди вивозити дітей, якщо почнеться війна. Думали, навіть, ще десь в середині січня виїхати на Захід України. Я проговорила з дітьми, що може статися така ситуація, що нам терміново потрібно буде поїхати з дому. В кінці січня я пройшла тренінг «Основні правила виживання в місті під час військових дій» та курси самооборони. Але все ніяк не могла скласти тривожний рюкзак. Не хотілося вірити, що це настане і він може знадобитися. Пам’ятаю, як 23 лютого я пішла в супермаркет і закупилася крупами, консервами, горішками. Словом, продуктами які довго не псуються. Касир на касі дуже підозріло на мене тоді подивилася. А я, наче відчувала, що щось буде. Ще потягом двох місяців мені снилися жахіття. При чому, мало не кожну ніч. Один сон був особливо моторошний. Мені наснилося, що я в якомусь лісі. В Боярці. Це Київщина. Зі мною 2 мої одногрупниці з університету. І я в один момент розумію, що я без одягу. Відчуваю себе незахищеною. І одна з одногрупниць подає мені спортивний костюм чи піжаму. Я його вдягаю, а вона мене запитує: «А, нічого страшного, що він був на людині, яку вбили?». А я відповідаю, що нічого. Зараз такий час. Потім я довго кудись бігла, тікала. В ту ніч я прокинулася і зрозуміла, що буде біда. Це було за кілька днів до війни.

Перші тижні не хотілося вірити, що це все дійсно відбувається. Здавалося, що ми живемо в якомусь сюрреалістичному сні чи фільмі жахів. Але він не закінчувався. Далі – вже прийшло усвідомлення, що це дійсно реальність і треба вчитися в ній жити.

 

- Чи велися/досі ведуться бойові дії у вашому рідному регіоні?

- В Київ, дякувати Богу, орки не зайшли. Наші герої – ЗСУ та Територіальна оборона захистили столицю. Проте, і руйнування і жертви є. З останньої інформації, яку я пам’ятаю, в Києві, внаслідок обстрілів російських окупантів пошкоджено понад 70 житлових будинків. Загинули 89 мирних осіб, серед них чотири дитини, поранені - 398 осіб, серед них - 20 дітей.

Однак, дуже сильно постаждали міста і села на північному заході від столиці: Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель, Макарів, Бородянка й інші. Там була найгірша ситуація. Точна кількість загиблих та поранених в Київській області досі невідома, десятки будинків зруйновані. Російські орки брали заручників, вбивали як дорослих, так і дітей. Відомо багато випадків згвалтувань, серед яких – постраждали діти. Це страшний біль для всього ураїнського народу. Без сліз на знімки і відео з цих місць дивитися неможливо. Це зло, яке має бути покарано! А росія – заплатити високу ціну за всі звірства і військові злочини, які вони вчиняли і продовжують вчиняти.

 

- Коли ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

Рішення виїжджати наша сім’я прийняла у перші години 24 лютого. У мене маленькі діти: донці – 5 з половиною років, сину – 4 роки. Мій першочерговий обов’язок, як мами, дати дітям безпеку. Тому сумнівів їхати чи залишатися не було. У нас на даний момент немає власного автомобіля, тому ми не знали, чи вдасться одразу виїхати. Однак, одразу після перших вибухів, я почала збирати документи, речі. Діти ще спали, була десь 5-6 ранку. Першою прокинулася донька. Вона запитала мене: «Мамо, а ми кудись їдемо?». Я обійняла її і сказала: «Пам’ятаєш, я тобі казала, що може бути такий момент, що нам терміново потрібно буде тікати з дому?». Вона відповіла: «Так» і запитала, чи зможемо ми сюди повернутися. До цього моменту я трималася, а після її питання – розплакалася. Це були перші сльози, спричинені війною. Трохи пізніше прокинувся син і я також пояснила йому ситуацію.

 

- Як ви пережили переїзд? Чи було це легко? Хто вам допомагав?

- У нас немає родичів на Заході України. Ми не мали до кого їхати. В мого колеги по роботі є хатинка в Хмельницькій області. Я зателефонувала йому вранці 24 лютого і запитала, чи можемо ми приїхати, щоб якийсь час там перебути. Він погодився і сказав, що ми можемо приїжджати й залишатися стільки, скільки буде потрібно. Знайомий довіз нас на авто до Вінниці. Ми їхали об’їзними дорогами, по селах. Було страшно. Далі ми мали їхати на Хмельницький. Це був вечір 24 лютого. Вільного житла у Вінниці взагалі вже не було, ми обдзвонили всі оголошення на сайтах з оренди житла. Тоді, в перший день, звісно, ще не було шелтерів, щоб десь зупинитися на ночівлю. Ми не знали, чи буде нам, де переночувати. Я залишила повідомлення в одній із Вінницьких груп у ФБ з питанням, чи має хтось квартиру, щоб здати в оренду на одну ніч. Мені зателефонували протягом двох годин близько 40 людей, які запропонували безкоштовно прихистити нас на ніч. В той момент, я зрозуміла, що ми, як нація, вже згуртувалися. В перший же день війни! Ми переночували у Вінниці. Вночі кілька разів були сирени, та ми були настільки морально виснажені, що навіть не мали сил бігти в сховище. На ранок, під сиренами, ми кілька годин чекали потяг, який прямував до Хмельницького. Потяги дуже запізнювалися. В Хмельницькому нас зустрів мій колега, який довіз до свого будинку. Так і почалася наша історія життя в іншому регіоні України.

 

- Як Ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається Ваше життя?

- Як зараз пам’ятаю момент, коли ми переступили поріг нашої нової тимчасової домівки. Сусідка бабця Дуня наварила величезну каструлю супу, щоб нагодувати нас з дороги. Чи то ми були такі голодні, чи той суп був дійсно такий смачний. Але його смак я ніколи не забуду. Тут дуже гостинні люди: приходять, запитують, чи щось потрібно. Змінився побут. Ми звикли до життя у великому місті. Зараз – ми у маленькому селі.

В селі всі згуртовані, плетуть сітки, закривають «тушонку», готують їжу для наших захисників.

Я також долучалась до плетіння сіток, ми їздили в сусідні села, робили лавочки для Центру прийому ВПО, прибирали територію.

Тут відео про волонтерство у Староушицькій громаді, в якій ми наразі проживаємо:

Днями – висадили з дітками грядку. Стиль життя, побут, коло спілкування – дуже сильно змінилися.

- Як діти перенесли переїзд?

- Діти перший час були знервовані й тривожні. Щодня запитували, коли ми поїдемо додому. Зараз, з настанням тепла, вони більше проводять часу на вулиці, познайомилися з місцевими дітками. Вже трохи адаптувалися. Однак, їм не вистачає садочку. Вдома вони ходили на гуртки, донька ходила на підготовчі заняття до школи. Нещодавно ці заняття відновили в онлайн-форматі. Для неї було велике щастя побачити вчительку і своїх друзів, хоч і через екран монітору. 

 

- З чим у Вас виникають складнощі на новому місці?

- Ми в маленькому селі, тому трохи не вистачає соціалізації. Це великий контраст після великого міста. Переважна частина волонтерських центрів, центрів надання психологічної допомоги, гуртки для діток та інше – розташовані у містах або районних центрах. Але найбільша цінність – це люди. Тут всі один одного знають, допомагають, підтримують. І не можу оминути увагою природу – вона тут неймовірна.

Є сум за рідним містом. За друзями, рідними.

   

- Яка у Вас сфера діяльності? Чи продовжуєте ви працювати дистанційно? Чи влаштувалися на нове місце роботи в новому регіоні?

- Я – журналістка, маю можливість працювати дистанційно, що і роблю. Робота дуже рятує. Відволікає хоч на трохи від того жаху, в якому ми всі зараз живемо. Також потроху займаюсь волонтерською діяльністю.  Нещодавно до нас приїзджало польське телебачення, зімали сюжет про те, як живуть ВПО в Україні. 

Сюжет за лінком: https://cutt.ly/YFDjMMY 

 

- Чи плануєте Ви повертатися до свого рідного міста після Перемоги?

- Звісно! Я постійно візуалізую собі той момент, коли наш мер скаже: «Друзі, дорогі кияни! Я радий вам повідомити, що небезпека відступила і ви всі можете повертатися додому. Ще раз повторюсь: Київ – місто мого серця.

 

- Як ви себе підтримуєте у цей непростий час?

- Обіймаю дітей, вони, як маленькі батарейки, які підзаряджають енергією. Ми разом малюємо, складаємо Лего. Це трохи відволікає. Хоч на якийсь час. Постійно на зв’язку з близькими, друзями. Багато моїх друзів були змушені виїхати закордон, однак, ми зідзвонюємося, підтримуємо один одного. Відволікають буденні справи, робота. Якщо відчуваю, що мене «накриває», я даю собі час виплакатися, посумувати. Після цього стає легше. Стараюсь не тримати емоції в собі. Бо це не дуже добре закінчується для нашого організму. Повернулася до більш-менш здорового харчування, бо їсти геть не хотілося на фоні стресу. 

В перші тижні, коли ми сюди приїхали, я відчула на собі «синдром врятованого», мені постійно здавалося, що все, що я роблю, цього недостатньо. Хоча я майже цілодобово не випускала телефон з рук, щоб мати можливість допопомогти всім, чим можу тим, хто цього потребує. З часом, я потрроху почала повертатися до себе. Хочу сказати всім, хто відчуває, що потребує психологічної допомоги, не соромитися звертатися до спеціалістів. Бо будучи не в ресурсі, ми не зможемо допомагати і на повну працювати на нашу спільну перемогу.

 

- Чого бажаєте найбільше зараз? 

- Головне, щоб ціна нашої свободи була якомога меншою. Щоб наші захисники повернулися додому живими і здоровими. Щоб у наших дітей знову було безтурботне дитинство. І, щоб все те зло, яке вчиняє росія, було наказане. Бо, зрештою, добро завжди перемагає. І не тільки в казках.

 

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Кілька років тому я прочитала книгу Віктора Франкла: «Людина у пошуках справжнього сенсу». Він описував свій досвід перебування у концтаборі. Коли мене хтось запитував, яку книгу, я можу порадити до прочитання, я завжди згадувала про цю. Він казав про те, що першими здавалися і помирали в концтаборі ті, які ставили собі якісь часові рамки: що це все закінчиться до Великодня, до Різдва. І коли наставали ці дати, а нічого не закінчувалося – люди впадали в глибоку депресію і помирали. Другими здавалися ті, хто думав, що це ніколи не закінчиться. У них не було надії. І найвитривалішими виявилися ті, які жили сьогоднішнім днем. Фокусувалися на моменті «тут і зараз». Наповнювали сенсом кожен день. То ж, я хочу сказати всім українцям, що нам зараз дуже важливо фокусуватися на тому, що ми можемо тут і зараз зробити для нашої Перемоги. Чим ми можемо бути корисні в тилу. Якщо є можливість працювати – обов’язково працювати. Бо окрім передової та інформаційної війни, у нас ще є економічний фронт. І ми маємо його всіма способами підтримувати.

Хочу побажати всім сили, терпіння, мудрості. В нашій єдності – наша перемога. Впевнена, що наша Україна відбудується і стане ще кращою, ще потужнішою. Ми довели всьому світу, що українці – неймовірна нація. І ми не маємо жодного права опускати руки і здаватися. Разом – до нашої ПЕРЕМОГИ!