Судова реформа була в центрі процесу реформування України після Революції Гідності й вимагала ґрунтовних змін у системі правосуддя. Підтвердженням важливості реформи стало рішення Європейської Комісії надати рекомендацію щодо завершення перевірки доброчесності кандидатів у члени Вищої ради правосуддя Етичною радою та відбір кандидатів до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у зв’язку з отриманням Україною статусу кандидата до ЄС в червні 2022 року.

Довіра до судової влади є надзвичайно важливою для демократії, проте лише 10% українців довіряють судам. Зміцнення довіри до інститутів судової влади в Україні допоможе покращити функціонування інших гілок влади та антикорупційних механізмів, а також зміцнити імідж України серед міжнародних партнерів та інвесторів. Ці зміни можуть позитивно вплинути на життя кожного українця.

Бачення громадянського суспільства щодо того, як повинна виглядати система правосуддя майбутньої України викладена у проєкті Концепції реформи системи правосуддя (підготовлена ЦППР, Фундацією DEJURE та ВО "Автомайдан"). Наступним важливим кроком для узгодження цього документу було представлення та обговорення цього бачення із громадськістю. 

Тож, публікуємо результати презентації та обговорення Концепції реформи системи правосуддя в контексті відновлення України. Зазначимо, що фіналізований документ з результатами пропозицій експертів буде включено до документа “Бачення України - 2030” у розділі «Інституційна організація публічної влади».

Перше питання, розглянуте під час обговорення звучало наступним чином: «Чи підтримуєте Ви ідею запровадження в Україні мирових судів, які розглядатимуть нескладні цивільні, господарські, адміністративні та кримінальні справи? Якщо так, то як мають призначатися/обиратися такі судді? Які категорії спорів можна віднести на їх розгляд?».

Примітка: в Україні до юрисдикції судів віднесене широке коло питань - від стягнення заборгованості за комунальні послуги чи призначення аліментів, аж до складних кримінальних справ щодо злочинів, за які може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі. Поширеними є випадки, коли суддя - високопрофесійний юрист із високою заробітною платнею (середній розмір суддівської винагороди у 2021 році становив майже 154 тис. грн) мусить розглядати справу про стягнення заборгованості за комунальні послуги у 2 тис. грн.

Зараз судова система не користується особливою довірою ні серед громадян, ні серед представників бізнесу. Віднесення на розгляд мирових суддів незначних, нескладних цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справ дозволило б не лише істотно зменшити навантаження на професійні суди, але й “наблизити” правосуддя до громадян.

За даними Державної судової адміністрації, рівень задоволення потреб у фінансових ресурсах судової системи становив у 2017 році - 79,1%, 2018 - 79%, 2019 - 72,4%, 2020 - 64,9%, 2021 - 42,5%.

Під час обговорення цього запитання думки учасників публічних обговорень розділилися на «за» і «проти». Щоправда тих, хто ставить під сумнів доцільність запровадження мирових судів в Україні, виявилося більше. Нижче ми проаналізуємо, якими аргументами оперували опитані, відстоюючи свою позицію.

Отже, висловлювлюючись «за», учасники посилалися на власний досвід і мотивували необхідність запровадження практики мирових судів тим, що:

- це розвантажило б суди «нижньої ланки», тим паче під час воєнного стану;

- приклад судової системи Великобританії засвідчив свою ефективність;

- це може змінити судову систему України на краще.

Цікаво, що схвалюючи ідею в цілому, респонденти одразу зазначали, за яких умов її реально буде реалізувати:

- необхідне «моделювання, як саме на практиці це працюватиме»;

- суддя не може бути «універсальним солдатом», тобто, необхідний затверджений чіткий перелік справ, якими мирові судді можуть займатися, відповідно до їхньої кваліфікації та досвіду;

- неможливо розглядати справи без юридичної підготовки та фаховості;

- мирові судді мають бути «наближеними до населення» і користуватися довірою людей.

Серед тих, хто висловився проти, найчастіше лунали сумніви у готовності до використання такої практики як українського суспільства, так і самої судової системи, а також йшлося про доцільність запровадження мирових судів:

- «участь суспільства у процесі правосуддя – хороша ідея (наприклад, суд присяжних), але з досвіду знаю, що «простих справ» не буває, і потрібна якісна професійна підготовка для цього, що безпосередньо залежить від рівня правової культури в суспільстві. В Україні він зараз низький, для цього треба запровадити вивчення права у закладах освіти (школах)»;

- запровадження таких судів може стати проблемою навіть для самих присяжних;

- додаткова судова гілка – це додаткове навантаження на бюджет: «Я не бачу в цьому потреби. Якусь частину спорів можна віднести до третейських судів, які будуть фінансуватися за рахунок сторін процесу»;

- «слід посилювати систему третейських судів, де сторони визнають юрисдикцію цього суду і переважна більшість справ може проходити через ці суди»;

- «швидкість розгляду процесів в нормальному суді – це питання автоматизації та питання правового виховання людей. Давайте цей напрямок розвивати, аніж вигадувати щось, що вимагає більше коштів»;

- якщо ідея полягає у розвантаженні системи загальних судів, то спеціалізовані ланки не дуже завантажені. Тому варто шукати інших варіантів, наприклад, «запровадження в районних судах додаткової кількості суддів, через наказне провадження та інші спрощені форми правосуддя»;

- реформа повинна йти не зверху;

- краще вдосконалювати діючу систему, ніж створювати нові;

- «фактично в Конститруції України закріплена адвокатська монополія та значна професіоналізація. Це зворотній тренд мирових судів і незрозуміло, як наша система реагуватиме. Для балансу необхідні професіоналізація, щоб фінансові питання потреб судів визначалися адміністраціями і щоб не було «надмірного мілітаризму» – для цього суддів мають обирати територіальні громади»;

- важливою є медіативна складова у роботі мирового судді, «щоб процес розгляду він закінчував мировими добровільними процесами або справа на досудовому рівні передавалася мировому судді»;

- на сьогодні ця ідея ще не обговорена, як слід, а тому запроваджувати її не на часі.

Коментуючи, як мають призначатися або обиратися такі судді, респонденти говорили про їхні професійні компетенції, досвід від 10 років та можливість обирати їх громадою.

Щодо запитання про категорії спорів, які можна віднести на їх розгляд, то учасники публічних обговорень вважають, що це мають бути:

- «прості» справи, які належать до адміністративних/цивільних;

- ті, що стосуються міжособистісних конфліктів, мирових спорів;

- «щодо кримінальних проваджень - це найбільш дискусійне питання; є певна категорія злочинців (підлітки, що перебувають в конфлікті з законом), робота з якою може бути трансформована, і за певних умов це можна вивести за межі кримінального провадження».

Підсумовуючи вище сказане, варто відзначити, що більшість опитаних поставила під сумнів доцільність запровадження практики мирових судів, мотивуючи це «незрілістю» та правовою неосвіченістю суспільства, необхідністю удосконалювати вже існуючу судову систему та додатковим фінансовим навантаженням на бюджет.

Але мирові судді, на думку респонентів, будуть ефективними, якщо:

- чітко виписати їхні функціональні обов’язки;

- розробити алгоритм їхньої діяльності;

- вони матимуть необхідну кваліфікацію;

- користуватимуться довірою людей.

Друге питання, яке було винесено на публічне обговорення, звучало так: «Як Ви ставитеся до ідеї запровадження в Україні «класичного» суду присяжних, в якому присяжні вирішували б питання про винуватість особи у вчиненні злочину? Які категорії злочинів слід віднести на розгляд присяжних?».

Примітка: в Україні суд присяжних може розглядати справи щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі. Розгляд справи судом присяжних здійснюється лише за клопотанням обвинуваченого.

Суд присяжних складається з двох професійних суддів та трьох присяжних, які фактично «разом розглядають справу». Присяжний має право брати участь у дослідженні доказів у судовому засіданні, з дозволу головуючого ставити запитання учасникам справи, а також - просити головуючого суддю роз’яснити йому окремі юридичні моменти, які виникають під час розгляду справи.

Ухвалення рішення судом присяжних відбувається шляхом наради, якою керує головуючий суддя (виключно професійний суддя). Він послідовно ставить на голосування питання щодо того, чи мало місце діяння, в якому обвинувачується особа, чи є склад кримінального правопорушення, чи винен обвинувачений й інші питання, які вирішує суд під час ухвалення вироку. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів.

Така модель не є судом присяжних в класичному розумінні, оскільки самі присяжні перебувають під значним впливом професійних суддів.

Пропонується запровадити в Україні класичну модель суду присяжних, в якій присяжні (представники народу), незалежно від професійних суддів, приймають рішення про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення. За поширеною думкою, при такому розгляді виключно присяжні мають дати відповідь на питання: чи доведений факт злочину, чи доведено, що злочин вчинив підсудний і чи винен він у скоєному злочині.

Аналіз відповідей показав, що учасники обговорення покладають великі сподівання на суд присяжних і вірять у його дієвість. Натомість тих, хто висловився категорично проти, одиниці. Вони пояснювали свою позицію тим, що:

- суспільство не готове, «щоб без освіти та досвіду вирішувати долю інших людей, особливо у кримінальних справах»;

- у питаннях економічної корупції навіть професійним суддям важко розібратися;

- судді витриваліші перед тиском і пропагандою, звичайні люди - (присяжні) більш вразливі;

- суд присяжних може бути інструментом маніпуляції, «тому потрібно посилювати Вищу раду правосуддя, аби неправосудні рішення присікалися в професійному плані, а не в емоційному, адже суд присяжних – це, як правило, емоційні рішення»;

- ЗМІ здатні формувати суспільну думку, що може позначитися на рішенні присяжних.

Прихильники ж запровадження в Україні «класичного» суду присяжних обґрунтовували свою думку так:

- інституція суду присяжних буде скорочувати строк розгляду справ;

- наявність присяжних підвищує якість розгляду справ;

- це забезпечує участь суспільства у здійсненні правосуддя, завдяки чому воно «швидко дорослішатиме»;

- присяжні – запобіжник впливу на суддю: «на декількох людей складніше впливати, ніж на одного суддю»;

- це актуально вже зараз, в умовах воєнного часу, і відповідні зміни у законодавстві на часі;

- для воєнних злочинів - це шанс, що справи буде розглянуто максимально неупереджено (коли відповідальність за непрості рішення бере не один суддя, а кілька);

- «проблема кримінального судочинства – відсутність виправдовувальних вироків, саме суд присяжних змінив ситуацію».

Але, при цьому, прихильники запровадження суду присяжних поділилися своїми застереженнями:

- «класичний» суд присяжних має складатись із 12 присяжних;

- сформувати суд присяжних ¬– це відповідальна робота, зокрема, у сфері підбору людей, але «ідею нелегко буде реалізувати, хоча б тому, що не кожен громадянин захоче витрачати свій час на розгляд справ, які можуть вимагати багато часу»;

- у населення низький рівень правової культури;

- присяжні в ідеалі повинні мати юридичну освіту або відповідну підготовку, бути захищеними і неупередженими;

- перш, ніж запроваджувати міжнародні практики, слід з’ясувати, наскільки вони сумісні з українським законодавством;

- присяжним не можна надавати вирішальну роль у розгляді справ (можливо, 50/50);

- «це система зворотнього зв’язку. Суд неправильно кваліфікував, виправдав чи засудив - і реагує Вища рада правосуддя. А як буде у випадку суду присяжних?».

Віповідаючи на запитання, які категорії злочинів слід віднести на розгляд присяжних, учасники зазначали, зокрема:

- це мають бути кримінальні справи і справи, пов’язані з корупцією державних службовців високого рівня;

- до розгляду корупційних справ потрібно долучати економістів та інших експертів;

- кримінальні справи, «де можна визначити психологічну і моральну мотивацію та поведінку підсудних. І саме - в кримінальних справах важлива «змагальність», щоб адвокати могли надати необхідну допомогу своєму клієнту»;

- воєнні злочини та колабораціонізм, оскільки вони резонансні.

Таким чином, публічне обговорення продемострувало, що учасники підтримують ідею запровадження суду присяжних в Україні. Більше того, вважають її на часі, оскільки участь «людей з народу» просто необхідна при розгляді суспільно резонансних справ, які стосуються, зокрема, корупції, воєнних злочинів та колабораціонізму.

Учасники також мали змогу подискутувати на тему: «Чи варто передбачити квоту представників громадськості у складі Вищої ради правосуддя та якою має бути ця квота, як вона має заповнюватися?».

Примітка: Вища рада правосуддя (ВРП) – один з ключових органів у системі правосуддя, який відповідає за призначення, притягнення до відповідальності та звільнення суддів. До складу ВРП входить 21 член, з яких: 10 – обирає з’їзд суддів, по 2 обирають/призначають Президент України, Верховна Рада України, прокурорська, адвокатська та наукова спільноти. Голова Верховного Суду входить до складу ВРП за посадою.

За рахунок того, що у складі ВРП значну частку становлять судді, в минулі роки цей орган зарекомендував себе не стільки як гарант доброчесності суддівського корпусу, скільки як захисник інтересів недоброчесних суддів. Окремі члени цього органу фігурували в корупційних скандалах. Проблема набула такого масштабу, що Україна навіть визнала її на міжнародному рівні, взявши на себе зобов’язання перед Міжнародним валютним фондом провести реформу процедури добору членів ВРП. Навіть Венеційська комісія, яка завжди доволі стримана у своїх висновках, наголосила, що без реформи ВРП проведення ефективної судової реформи неможливе.

Усі респонденти одностайно підтримали участь представників громадськості у складі Вищої ради правосуддя, втім переважна більшість при цьому поділилися своїми сумнівами та застереженнями:

- громадська думка має обов’язково враховуватися, «інакше суди будуть догмою, як є зараз», але відкрите питання, де брати цих представників;

- представники громадськості мають проходити відбір, «щоб вони були неупередженими і незалежними від тих же суддів. У той же час треба удосконалити з'їзди суддів, щоб це не було формальним голосуванням за завчасно заготовлені кандидатури»;

- це мають бути «експерти, професіонали, спеціалізовані спілки»;

- «громадськість повинна брати участь в контролі, однак, членами Вищої ради правосуддя її представники бути не можуть. Як варіант - участь у діяльності дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя і надання ними висновків»;

- слід переглянути алгоритм звільнення людей з таких органів, як ВРП і строки їх перебування на посадах без повторного переобрання (до 1 року);

- не всі інститути громадянського суспільства є незалежними: «багато з них штучно створені і є представниками груп зацікавлених осіб»;

- участь представників громадськості у ВРП накладає на них велику відповідальність: «можна громадськість долучати у вигляді консультативно-дорадчих органів при ВРП»;

- це найкраще надбання демократичного режиму та інституцій;

- «суддів часто змушують до певного типу поведінки і рішень, запровадження представників суспільства дозволить формувати суддівський корпус і підвищить якість судочинства»;

- «судді сильно тримаються за свої посади і залежні від вищих інстанцій; люди «зі сторони» зможуть надавати об’єктивну оцінку діяльності судді».

Однозначної відповіді на запитання, якою має бути квота представників громадськості у складі Вищої ради правосуддя, респонденти не дали. Хтось взагалі не зміг визначитися, хтось вважав, що двох осіб для контролю достатньо (квоту можна забрати від квоти суддів), хтось ратував за рівномірний розподіл голосів і щоб громадяни мали право дорадчого голосу. Була пропозиція, щоб судді становили не більше ¼ від складу Вищої ради правосуддя.

Висновок: серед основних причин, навіщо запроваджувати квоту представників громадськості у складі Вищої ради правосуддя, опитані називали важливість залучення суспільства, його контроль за роботою ВРП, її збалансування та зниження ризиків тиску на суддів і їх упередженості.

Ще одне питання, розглянуте під час заходу: «Чи доцільно запровадити обов’язкове досудове врегулювання для окремих категорій спорів (оскарження до вищестоящого органу, використання медіації та ін.)? Якщо так, то для яких справ і в якому вигляді?».

Примітка: Конституція України передбачає, що законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Водночас, культури використання альтернативних/позасудових методів вирішення правових спорів в Україні практично немає. За даними нещодавнього опитування, понад 70% громадян нічого або майже нічого не знають про альтернативні методи вирішення спорів. Така ситуація призводить до того, що в суді завершуються практично всі правові спори, що призводить як до перевантаження судів, так і до збільшення витрат на систему правосуддя.

За даними Державної судової адміністрації, рівень задоволення потреб у фінансових ресурсах судової системи становив у 2017 році - 79,1%, 2018 - 79%, 2019 - 72,4%, 2020 - 64,9%, 2021 - 42,5%.

Категорично проти запровадження обов’язкового досудового врегулювання для окремих категорій спорів виступили всього три учасники публічного обговорення. Їхні коментарі стосувалися обмеження права людини на судові послуги, що їм гарантує Конституція України.

Решта підтримала пропозицію. Ось які аргументи вони наводили на користь широкого використання медіації:

- медіація може бути обмеженою певним видом справ, проте, досудове врегулювання повинно бути, бо це розвантажить суди;

- «вводити в законодавство досудове врегулювання слід якнайшвидше, але це ніяк не повинно обмежувати право на суд»;

- було б доцільно долучати до медіації адвокатів, що надають безоплатні послуги, для цього вони мають пройти відповідне навчання;

- досудове врегулювання не має бути обов’язковим, а лише за вибором людини;

- медіація доволі гнучка та швидка.

Серед іншого, респонденти поділилися своїм баченням, як можна удосконалити цей вид правничого процесу:

- державі потрібно стимулювати медіативне спрямування – «запровадити в господарському та цивільному процесах необхідність досудового врегулювання, за їх відсутності – підвищення вартості збору досудового»;

- досудове врегулювання допоможе швидко і по суті розглядати справи, але «воно не працює так, як слід, тому цивільно-процесуальний кодекс потребує змін»;

- «медіація на сьогодні непопулярна через відповідальність (люди бояться відповідати за свої рішення, тому і йдуть до суду, аби зняти цю відповідальність з себе). Великий плюс медіації – це конфіденційність»;

- Мінюст має провести роботу з адвокатами та суддями, «тому що судді чинять опір медіації. І тут варто створити алгоритм взаємодії. Це стосується і оплати роботи адвокатів та медіаторів»;

- для успішного застосування медіації необхідне правове обізнане суспільство;

- Мінюст має виступити як орган, який контролюватиме, а не тиснутиме згори.

А відповідаючи на запитання про те, для яких справ і в якому вигляді доцільно використовувати досудове врегулювання для окремих категорій спорів, респонденти були одностайними, що це мають бути цивільні, трудові, майнові спори.

Отже, перспектива запровадження медіації в Україні, на думку респондентів, є, втім необхідно подбати про правову освіту суспільства, щоб воно було готовим користуватися таким інструментом, а тим часом усунути усі питання, що знижують його дієвість.

Останнє питання, яке було розглянуто в ході обговорення, звучало так: «На Вашу думку, як має бути організована система місцевих судів, щоб з однієї сторони вона забезпечувала доступність правосуддя, а з іншої – була економічно обґрунтованою?».

Примітка: наразі в Україні існує 663 місцевих суди. Згідно з деякими планами влади, з урахуванням децентралізації та оптимізації мережі судів, має залишитися 213 судів.

За даними Державної судової адміністрації, рівень задоволення потреб у фінансових ресурсах судової системи становив у 2017 році - 79,1%, 2018 - 79%, 2019 - 72,4%, 2020 - 64,9%, 2021 - 42,5%.

Думки опитаних щодо зазначеного запитання розділилися. Втім, їх можна об’єднати в умовні групи. Таким чином, оптимальна система місцевих судів залежить від таких факторів, як:

- демографічний показник;

- завантаженість судді;

- фінансування;

- ротація суддів.

На переконання частини учасників обговорення, на діяльність судів негативно вплинула адміністративно-територіальна реформа, яка «скоротила штат адміністрацій, але погіршила систему обміну інформацією між правоохоронними і судовими органами».

Інші учасники говорили про можливість використання у нинішніх реаліях сучасних технологій («цифровізація, прискорена мобільність та динамічність процесів у суспільстві»). Однак у них одразу знайшлися опоненти, які висловлювали побоювання щодо застосування «онлайн правосуддя»:

- «онлайн процедури» з’їдають суть судового засідання, для деяких учасників це важливо. Можливо, це доречно у випадках розгляду адміністративних та господарських справ, але є певний острах, що це призведе до «зламу» всього процесу;

- «під час судового засідання онлайн свідки можуть змінювати свої покази, в онлайні легше сказати неправду».

Коментуючи ефективність роботи системи місцевих судів, учасники говорили про брак фінансування та достатньої кількості кваліфікованих судів. Та наголошували на важливості проводити «ротацію судів (хоча б кожні 5 років) на всіх рівнях в цілому».

Як компромісне рішення було запропоновано «створення судових округів, при цьому береться до уваги показник населення, потенційна кількість справ на одного суддю. Наприклад, у великих містах має бути більше суддів, адже вони перевантажені. Поза містами можуть діяти окружні суди з урахуванням того, що реформування районів завершено».

Довідка. Захід було організовано Коаліцією “Реанімаційний Пакет Реформ” разом з Центром політико-правих реформ у партнерстві з Всеукраїнською ініціативою “Активна Громада” від Інституту “Республіка” за фінансової підтримки Агенства США з міжнародного розвитку (USAID) в межах проєкту “Відповідальна та підзвітна політика в Україні” (U-RAP), що реалізується Національним Демократичним Інститутом. Проєкт “Україна після перемоги: підготовка та комунікація реформ для реалізації “Бачення України - 2030”” реалізується завдяки фінансовій підтримці Уряду Великої Британії.

Примітка. Місія «Активної Громади»: досягнути добробуту через демократичний розвиток громад України. Мета на 2025 рік: активізувати та залучити щонайменше 1% громадян до участі у прийнятті рішень та просуванні реформ в Україні на системній основі для добробуту в громадах України. Ініціатива створена в межах діяльності Інституту «Республіка». Ми працюємо задля підвищення свідомої активності громадян.