В Ужгороді зустрічаю Надію Дьолог — багаторазову призерку світових та європейських першостей, всеукраїнських змагань з фехтування на візках, чемпіонку Європи та світу — на одній із центральних площ міста — Поштовій. Нині Надя — водійка, нещодавно першою в Ужгороді отримала водійські права. Щоправда, для цього змушена була їздити на навчання до Львова, адже в автошколах Ужгорода немає спеціалізованих транспортних засобів.

«Я давно мріяла мати права, керувати автомобілем, але завжди відкладала… Головною проблемою було те, де взяти авто, бо це трохи задорого для мене. Але, як виявилося, потрібно зробити крок до мрії, і наперед ніхто нічого не знає… Закінчила навчання, здобула права і це неймовірно! Найдивовижніше є те, що одна неймовірно добра людина дала мені авто, і зараз я маю змогу практикувати водіння, і дивитись на світ вже очима водіїв. Щоправда, я ще не дуже можу коментувати щодо трафіку, руху чи стану доріг в місті, адже маю замало досвіду. Єдине, про що уже можу говорити: важко їздити в центрі, котрий перенасичений автівками. Радує те, що зустрічаються місця для людей з інвалідністю майже на кожному паркінгу», - оповідає Надія, поки я розглядаю її усміхнене обличчя у дописах першої леді України та голови Закарпатської ОВА. Адже Надія стала першою випускницею автошколи для людей з інвалідністю у Львові (її відкрили в межах державного проєкту «Без бар’єрів» на базі університету МВС). Є надія, що мапа подібних шкіл розширюватиметься, а приклад Надії вкотре стане символом: немає нічого недосяжного.   

Спілкуємося також і про досвід щодо пересування Надії Ужгородом на кріслі колісному. Дівчина каже, що обласний центр Закарпаття із 2012-го року (відколи Надія тут усвідомлено проживає) змінився, і зміни щодо доступності відчутні. Щоправда, і роботи залишається достатньо. 

Надія Дьолог співпрацювала із ініціативою «Доступно.UA» (як регіональна менеджерка), у рамках якої активісти приїздять з інспекцією у різні міста України, аби дізнатися та продемонструвати наскільки населені пункти відповідають елементарним вимогам зручності для тих, хто на візку. І один із перших візитів до Ужгорода співзасновника організації Дмитра Щебетюка відбувся у ще 2016-му. Тоді вони разом дорогою від залізничного вокзалу відвідали й кілька державних установ, побували у кав’ярнях, готелях, закладах харчування, а також прогулялися історичною частиною міста. Підсумувавши результати інспекції, констатували – перешкод чимало, серед іншого: велика кількість бордюрів, дуже мало понижень, подекуди слизькі пандуси. Повторні відвідини були також і в 2020-му. Основна ж мета проєкту — показати, що люди, які пересуваються на кріслі колісному, можуть жити й насолоджуватися: гуляти містом, відвідувати різні заходи та заклади так само, як і ті, хто ходить на своїх двох.

Паралельно Надія із створила сторінку у Фейсбуці «Погляд на доступний Ужгород від Nadiia Doloh» : тут із відео та промовистими фото дівчина демонструє, які є бар’єри та як їх долати. Як у місті кав’ярень та магазинів дбають про інклюзивність, які є проблеми, наприклад, із новобудовами тощо. Тут довкола гострих дописів із промовистими ілюстраціями гуртуються люди, котрі не просто висловлюють думки та підтримку, але й шукають шляхів вирішення проблем. Іноді, навіть самотужки. 

«Ідея створити сторінку виникла з того, що мені хотілося висвітлювати ту чи іншу проблему щодо доступності, а, відповідно, через фейсбук це було зручно, і мене завжди чули. Я писала чимало листів та звернень до міської ради, до міського голови, і це давало результати», — каже Надія. Як спортсменка, на тренування їй доводилося добиратися із однієї частини міста в інше. Адже проживала вона у спальному густонаселеному районі, і цей шлях пролягав через набережну, центр у район СК «Юність». І це не завжди було дуже просто. Однак, своїм прикладом Надія надихала й інших представників маломобільних груп (як людей з інвалідністю, так і мам із візочками) не мовчати, а діяти. «Я усі результати «рейдів» висвітлювала на сторінці. Ще дуже важливо показувати, що дійсно проблема БУЛА, але наразі вона вирішена! Комунікувати з владою через фейсбук теж видавалося зручним, бо зазвичай на мої зауваження реагував як мер міста, так і депутатський корпус. Траплялося, що за можливості виправляли недопрацювання, змінювали ділянки дороги, тротуарів чи дуже круті пандуси або взагалі відсутність. Основна ідея на той час — донести до людей, що безбар’єрне середовище — це не складно. А головне ще — потрібне не лише людям, які пересуваються в кріслі колісному!». 

Водночас також є створена Громадська організація «Мрія в дії» , активною учасницею котрої є Надія Дьолог. «Це команда друзів, готових змінювати світ разом! Ми віримо у рівні можливості для всіх! Тут учасники розробляють проєкти та заходи, щоби забезпечити інклюзію та інтеграцію людей з інвалідністю. Адже тільки разом ми сильні. Варто створювати рівні умови для всіх громадян, роблячи наше суспільство більш дружнім та доступним – руйнуючи бар’єри. Тут є й освітній, культурно-просвітницький, спортивний напрямки тощо. Важлива теза, котра є гаслом: «Змінюємо світ разом! Нехай ваше життя стане справжньою пригодою сповненою радістю та приємних несподіванок». Моя суперсила — дарувати людям віру в себе».

Попри низку досі невирішених питань, ситуація в Ужгороді уже видається кращою. Стежу, із яким захопленням Надя оповідає про уже вирішене, передивляюся фото із поїздки дівчини новим автобусом (на деяких маршрутах запустили просторі автівки із можливістю зайти на візку або із візком), запитую, що ж вона вважає найбільшою своєю «перемогою» у боротьбі за безбар’єрність. Усміхається і додає: «Ще є робота. Але найбільшим моїм досягненням є підтримання петиції на реконструкцію пандуса під мостом біля готелю «Ужгород». Тоді містяни підтримали петицію, документ розглянули, знайшли шляхи до вирішення. Так, було відремонтовано цілу набережну, і зроблено аж три пандуси. Скажу, що зараз всім зручно гуляти набережною, не тільки на кріслі колісному, а й велосипедистам, мамам з візками, діткам на скейтах тощо» 

На тренувальних зборах Надія Дьолог часто перебуває закордоном, а через велику війну паралімпійська команда України базується частково у Німеччині та Польщі (до слова, наша чемпіонка нещодавно підтвердила свій переможний статус, здобувши золото на рапірі у індивідуальній першості у відкритому чемпіонаті Польщі). Країни ЄС прихищають наших спортсменів, аби ті могли підготуватися до важливих стартів. Тож нині Надя порівнює от ці умови безбар’єрності та доступності. Каже: нам ще є над чим працювати. «Мрію про рівні дороги й тротуари, дуже мрію!». Під час коротких відпусток поміж змаганнями та зборами Надія приїжджає на рідне Закарпаття. І нещодавно взяла участь у ще одному показовому для Ужгорода проєкті — тоді світлини із нею, очільником ОВА та міським головою Ужгорода на кріслах колісних змусили містян вкотре говорити про облаштування міського простору.

«Ми познайомилися на форумі «Безбар’єрна Україна». Віктор Федорович (Микита, — прим. авт.) зателефонував мені і запропонував прогулятися на візках. І це був хороший приклад того, що влада хоче зрозуміти і робити все для того, щоб кожному громадянину було комфортно… Ми проїхалися від обласної ради до міської, і потім по набережній, зустріли багато барʼєрів на шляху… Була спроба ці барʼєри усунути, і, якщо чесно, не можу сказати, що все зроблено добре. Але певні кроки є. Так, в місті почали понижувати з’їзди, облаштовувати тактильну плитку на тротуарах для зручності людей із порушеннями зору. Але навіть на такому хорошому прикладі зауважу брак інформації, бо в багатьох місцях комунальні працівники неправильно вистелили цю плитку — смуга, котра направляє, має «вказувати» на пішохідний перехід, а не вбік. Звісно, це зробили від незнання, що ще раз доводить: говорити про безбар’єрність необхідно. Загалом я задоволена розмовою та проведеним часом із головою ОВА. Він розуміє проблеми людей з інвалідністю, це дає надію на те, що у майбутньому як місто Ужгород, так і Закарпаття буде прикладом для всієї України — то є моя мрія. І маю сподівання, що ця прогулянка позитивно повпливає на розвиток нашого міста, а слова — «безбар’єрність» та «доступність» перестануть бути лише словами на папері», — констатує Надія Дьолог. Я ж запитую щодо спостережень, чи є простежуються у суспільстві зміни щодо ставлення до людей з інвалідністю: «Так, і ми на цьому шляху, коли минають часи, коли такі люди викликали асоціації, що їм потрібна жалість та співчуття. Людина на кріслі колісному, з ампутацією та іншими інвалідностями — може працювати, відвідувати університет, їсти в закладі, ходити в гори. Люблю робити Неможливе можливим і завжди говорю людям: «Вірте у себе і щодня робіть щось, що наближає вашу мрію!». Тішуся, коли мене чують, адже це велика радість: бути почутою». 

Ми за кожної нашої зустрічі не просто обмінюємося враженнями щодо турнірів чи медалей Наді, але й безумнівно говоримо про війну. Про те, як вона повпливала на всіх людей. І з якими викликами Україна уже розпочинає зіштовхуватися, і буде мати такий собі тет-а-тет ще не один рік опісля перемоги. Адже, на жаль, відсоток травмованих на війні, людей, котрі набудуть інвалідності, котрі змушені будуть вчитися жити по-новому зросте. І йдеться як про цивільне населення, так і про військових. Тому, за словами Надії, думати про подальше наше функціонування у просторах населених пунктів важливо уже зараз. Говорити, зокрема, про доступ до медичних закладів для усіх груп населення:

«Є багато проєктів, які спрямовані на комунікування з хлопцями і дівчатами, які здобули інвалідність внаслідок війни! Мої друзі, а також колеги по збірній комунікують з військовими, навідуються до них, щоб допомогти призвичаїтися до нового життя. Ключова теза в тому, що насправді життя не скінчилося, а потрібно просто здобути нові навики і будувати життя нове. Так, це важко, але в такому періоді для кожного важливо мати людину, яка підкаже і допоможе, на власному прикладі покаже, що з втратою кінцівки чи травми хребта — життя не закінчиться, просто потрібно багато чому навчитися». 

Ми вкотре ділимо із Надією хвилину зрозумілої тиші. Мені хочеться поставити їй ще не один десяток запитань, одна насмілююся лише одне: чи розуміє вона, на скільки сильно впливає своїм прикладом на людей, як надихає жити це життя, змагатися за ті ідеї, котрі допоможуть покращити умови не тільки собі, але й ще сотням, тисячам містян та гостей міста. Надія лише усміхається: «Не знаю, я просто я, життя одне, роботи в нас багато. Руки опускати вже точно не можна».

І я вірю й знаю: Надія здобуде ще не одну нагороду для України, а завдяки її ініціативності довкола уже гуртуються небайдужі люди, котрі готові адвокатувати інтереси суспільства. І не заради красивих слів на папері, а діями — уже сьогодні.  

Для довідки. Надія Дьолог народилася на Тячівщині, у с. Тарасівка. Травму хребта отримала у 10 років, впавши із черешні. До фехтування, займалася паверліфтингом, змінила вид спорту в 2015-му. Закінчила Ужгородський національний університет. Нині – членкиня паралімпійської збірної України з фехтування. 

Довідка. Матеріал підготовлено та опубліковано в рамках проєкту "Активна Громада: право вибору", який підтримується Національним Демократичним Інститутом (NDI) за фінансування наданим Агентством США з Міжнародного Розвитку.

Примітка. Місія "Активної Громади": досягнути добробуту через демократичний розвиток громад України. Мета на 2025 рік: активізувати та залучити щонайменше 1% громадян до участі у прийнятті рішень та просуванні реформ в Україні на системній основі для добробуту в громадах України. Ініціатива створена в межах діяльності Інституту "Республіка". Ми працюємо задля підвищення свідомої активності громадян.

Авторка: Олександра Артюхіна, комунікаційна координаторка ВІ "Активна Громада" у м. Ужгород