"Орієнтири: війна – не тема для хайпу, 3 хвилини сюжету не варті того, щоб я зробила когось більш травмованим. Ціную довіру військових. Дуже. Я до кінця життя буду вдячна за їхні подвиги. Без перебільшень, якби не вони, не було б ні мови, ні культури, ні України".

Інтерв'ю Анастасією Сбродової - журналісткою, волонтерка з міста Хмельницький. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну дівчина активно займається волонтерством, донатить на потреби військових, знімає сюжети про війну та має в планах створення документальних фільмів, поїздки на Харківщину та Донецьку область.

Анастасія Сбродова - журналістка, волонтерка з міста Хмельницький. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну дівчина активно займається волонтерством, донатить на потреби військових, знімає сюжети про війну та має в планах створення документальних фільмів, поїздки на Харківщину та Донецьку область.

"З 2018 року мені близька тема війни. Я брала чимало інтерв’ю в родичів загиблих військових і через те, що я дуже емпатична, кожна людина залишала певний слід. Я цікавлюся історією і я давно радикальна до всього російського. Тому в мені це все було якось цілком природно. Серед моїх рідних і близьких людей ніхто не здивований. Перша поїздка в Авдіївку та Мар’їнку у 2021 - і тоді я відчувала нарешті, що роблю щось важливе і те, що цікаво мені. Не тій «Антоніні», (глядачка різного віку, якогось телеканалу), а мені. З того часу, я хотіла вузько займатися саме військовою журналістикою, я відвідувала тренінги, купувала книги, які радили воєнкори, мріяла знімати війну. Але не хотіла звісно, щоб моя мрія здійснилася 24-го лютого. Коли фронт розтягнувся", - каже Анастасія.

Більше - в інтерв'ю. 

 

- Розкажіть про себе: хто Ви за спеціальністю, чим займалися до повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- За спеціальністю я - вчителька української мови, але жодного дня не працювала у школі. Завжди хотіла бути журналісткою і мені пощастило, що саме ця професія стала частиною мого життя. До повномасштабного вторгнення я працювала на місцевому телеканалі, їздила в зону бойових дій, обов’язково займалась спортом, подорожувала, будувала плани на майбутнє.

- Як змінилося Ваше життя після 24 лютого? Чи пам’ятаєте той день в деталях?

-От, власне, змінилось те, що майже не займаюсь спортом, не подорожую, не планую майбутнє. Добре, що читання вже потроху повертається. Якщо на побутовому рівні, то я не ношу незручне (мені) взуття, типу на підборах, слідкую, аби був заряджений телефон. Також зі мною завжди є паспорт і посвідчення журналістки, навіть якщо я відвідую ДН у себе в селі. Кілька днів тому я не купила собі кеди Венс, а обрала за ці гроші тактичні штани, бо через три тижні їдемо знову на війну і пройдемо 20 км у лісі (їх мені бракувало вже). Я не могла б про це подумати, що так зміняться пріоритети. Ну, тобто, я не витрачаю зараз грошей на сукні чи ще щось таке. Відвідала 5 разів курси з надання домедичної допомоги й вважаю, що ті, хто досі цього не зробив – безвідповідальні, або досі не зрозуміли, що в країні війна. Якщо про внутрішні зміни, то я ще більше жадна до життя. Я не витрачаю часу на людей, яких я не поважаю, з якими мені не цікаво, з якими різні цінності (тут про війну). Я не толерую українців, які споживають будь-що російське, часом таке може викликати в мене агресію. З 2014-го року я читаю книжки лише українською і десь з 2018 не дивлюсь фільмів у російському перекладі й дивилася де зроблений товар, який купую.

24 лютого, швидше, не пам’ятаю в деталях. У мене не було паніки, я чітко розуміла, що я маю робити. Тоді я була дуже здивована, що в Інстаграмі знайомі почали у мене питати поради, я мала їх заспокоїти. Тоді, я пам’ятаю, з’являлося дуже багато ІПСО і мені треба було спростувати цю інформацію. Я закликала підписуватися на офіційні джерела і казала: «Доки тут не буде того, що ви прочитали у Вайбері, сприймайте це як брехню». 25 лютого я пішла в тероборону (я робила про них сюжети й знала, куди прийти й що взяти із собою). Я їхала після роботи, десь о 18:30 було темно вже і страшно. Я, пам’ятаю, відчувала, що з усіма, з ким ми їдемо в маршрутці, ми їдемо в одне місце. Було страшно, бо це було свідоме рішення і тоді я була готова їхати на війну. Ну, на КПП (чи як там) мене запитали: «У вас є приписне?». Звісно, не було в мене його і, відверто, я не знала, що воно таке і де його брати. Мені сказали піти у військкомат - і я пішла. Там саме була нарада і мені вже сказали: «Прийдете завтра, бо вже пізно». А «завтра» я почала волонтерити й військові сказали, що так буде з мене більше користі. У понеділок я вже взяла 2 тижні за власний рахунок і почала збирати амуніцію і тд.

- Як змінилися Ваші цінності, цілі, пріоритети? Що для Вас є зараз важливим?

- Відверто, все, що не стосується війни зараз для мене не є важливим. Після написання сюжетів я займаюсь волонтерством. Я звільнилась з роботи з графіком з 9 до 18:00, бо не було змоги їздити в зону бойових дій. Мені було важко пояснити, що я не можу сидіти в мирному Хмельницькому і просто виконувати свою роботу й заробляти гроші.

Я не думаю зараз про сім’ю, бо я не хочу, щоб наша майбутня дитина бачила війну. Я не думаю про кар’єрний розвиток, бо зараз важливо фіксувати злочини росіян. Може це і не правильно, але я не мрію про море. Я хочу, щоб військові й цивільні повернулися додому. Мої плани на літо – це створення документальних фільмів, поїздки на Харківщину та Донецьку область.

- Чи займалися Ви раніше громадською діяльністю, активізмом, можливо, волонтерством?

-Ні, я не відчувала, що можу робити стільки. Ну і вік такий..  Я закінчила університет, знайшла роботу мрії (на той момент), далі - коронавірус, далі - війна. Я скидала гроші завжди, коли бачила дописи щодо поранень військових, ходила у волонтерський центр плела маскувальні сітки й за свої гроші зробили фільм про загиблого розвідника. В цьому все моє волонтерство, я вважаю, що цього мало.

- Що Ви вкладаєте в поняття “активний громадянин”? Чому, на Вашу думку, варто бути активним?

- Точно не всі можуть бути активними. Але активні можуть керувати своїм життям, не пливучи за течією.

- Що саме стало поштовхом почати займатися волонтерством та що вкладаєте в це поняття?

- Я не люблю перекидати на когось відповідальність, через це я не зверталася в інші потужні волонтерські організації. Я запитала хорошого знайомого: «Чим я можу допомогти?». Він скинув список і нам (мені з моїми любимими людиськами) вдалося його закрити. Перший збір – 250 тисяч, ми тоді гарно укомплектували батальйон ОУН, який тоді брав участь в боях на Київському напрямку. Для мене волонтерство – це не бути посередником, а прямим учасником. Тобто, не лише бути менеджером і передати щось з одних рук в інші, а віддати теж. Наприклад, я печу, віддаю багато часу, грошей скільки можу. От ця тема, коли волонтери отримують зарплату, то це я сприймаю як роботу. Є випадки, коли це дійсно виправдано, але це все рівно не волонтерство, як на мене, а важлива РОБОТА.

- Чому обрали шлях військового журналіста та які ціннісні орієнтири наслідуєте на цьому шляху?

- З 2018 року мені близька тема війни. Я брала чимало інтерв’ю в родичів загиблих військових і через те, що я дуже емпатична, кожна людина залишала певний слід. Я цікавлюся історією і я давно радикальна до всього російського. Тому в мені це все було якось цілком природно. Серед моїх рідних і близьких людей ніхто не здивований. Перша поїздка в Авдіївку та Мар’їнку у 2021 - і тоді я відчувала нарешті, що роблю щось важливе і те, що цікаво мені. Не тій «Антоніні», (глядачка різного віку, якогось телеканалу), а мені. З того часу, я хотіла вузько займатися саме військовою журналістикою, я відвідувала тренінги, купувала книги, які радили воєнкори, мріяла знімати війну. Але не хотіла звісно, щоб моя мрія здійснилася 24-го лютого. Коли фронт розтягнувся. Орієнтири: війна – не тема для хайпу, 3 хвилини сюжету не варті того, щоб я зробила когось більш травмованим.

*Один із сюжетів Анастісії ви можете переглянути за лінком.

*На своїй сторінці в Instagram дівчина також публікує інформацію про війну, волонтерську діяльність та збори на потреби військовим. 

Ціную довіру військових. Дуже. Я до кінця життя буду вдячна за їхні подвиги. Без перебільшень, якби не вони, не було б ні мови, ні культури, ні України.

- Що, на Вашу думку, кожен із нас може робити для пришвидшення Перемоги?

- Якщо про цивільних, то точно всі мають волонтерити. Усі. От такі об’єднані маємо бути, як у березні 2022. І як би я не цікавилася психологією, мені важко зрозуміти людей, які вже нічого не роблять для Перемоги. Я вважаю, що важливо, аби розуміли, що волонтериш, у першу чергу, для себе. Тобто, ти хочеш жити в Україні, подорожувати й щоб війна скінчилася. Ти хочеш жити у здоровому соціумі? Так роби щось для цього. А якщо забрати лірику, то працювати й донатити. Намагатися підтримувати знайомих, які на війні. Якщо туго з грішми, то допомагати руками – пекти (просити в БФ продукти), плести сітки і тд. Так насправді й морально легше.

- Хто для Вас є знаковою особистістю сучасності серед українців і чому?

- Я обожнюю Стуса. Він боровся за українську мову в майже повністю російському оточені. Сучасників моїх виділяти не хочу. Ні на кого не рівняюсь, живу так, щоб мені не було соромно перед своєю країною та собою. Усі українці, які зараз воюють, волонтерять, лікують, рятують, вивозять тіла 200 та щось роблять для Перемоги – усім невимовно вдячна.

- Які у Вас є “червоні лінії”, через які Ви ніколи не переступите у своїй діяльності?

- Я жодного разу не збрехала у своїх сюжетах. Мені пощастило, бо я не робила те в що я не вірю: не писала про чупакабру, цілющу воду, екстрасенсів, кохання на "Холостяку".

- Якою Ви бачите Україну через 10 років і як має трансформуватися суспільство, щоб цього досягти?

- Мені хочеться бачити Україну без російської мови та церкви. З суспільством, якому не треба пояснювати, чому так. Що я зрозуміла от під час цієї фази війни: важливо, аби кожна людина у своїй професії відчувала відповідальність за те, що вона робить. Якщо брати журналістику, то мені соромно, що від 2014 до 2022 така мала частина українців ставилася до російського, як до окупаційного та ворожого. Хоча уся увага мала бути теж зосереджена на це. Я хочу, щоб усі відчували свою відповідальність за це. Мене дратує, що досі пишуть «переселенець з Краматорська пограбував бабусю». Це і робили росіяни. Роз’єднували нас і штучно насаджали своє. Хочу, щоб журналісти, які таке пишуть задля переходів на статтю, відчували свою відповідальність за це. Та хочу, аби країна була більш мілітаризована, з нормальним «захистом України» в школі, щоб якось менше було тої шароварщини та несмаку. Мені 25 і я думаю, що як мінімум ще одну війну я застану, тому важливо не розслаблятися і ніколи не забувати хто століттями знищує Україну.

Авторка: Юлія Мазур, координаторка ВІ "Активна Громада" міста Хмельницький