Дитинство без домівки, ночі в укритті, навчання без школи, ігри між повітряними тривогами – усе це стало реальністю для мільйонів українських дітей з того дня, як росія розпочала повномасштабну війну проти нашої країни.

Жити не тільки війною, бути опорою для своїх дітей та забезпечити їм повноцінне дитинство навіть за суворих реалій, – таку пораду дорослим дають психологи. Щоб повернути радість маленьким українцям, родина Хартвалл ініціювала проєкт "Радість гри" спільно з приватними компаніями з Фінляндії та Данії: брендом дитячого одягу Reima, виробником дитячих майданчиків та спортивного обладнання Lappset та виробником поліграфічних продуктів для пакування Nilpeter. У рамках проєкту іноземні партнери вже побудували дитячий майданчик у Львові. На черзі – відкриття нового, тепер вже у Києві.

   

«Якщо я сумую, то і дитина сумує»

Коли Христина Будурович та її чоловік планували дитину, мріяли, що зростатиме вона у повній сім’ї та любові, бо у них самих цього не було. Та війна розлучила подружжя – чоловік захищає країну на фронті, а Христина змушена ростити сина одна.

«Найбільші складнощі – це життя у страху, коли немає на кого покластися, коли немає поряд того, хто може морально тебе підтримати. Це самотні дні народження сина і твоє, і його… Все на відстані. А найгірше – це коли дитина чує стук сусідських дверей і кричить «Мамо, мамо, це тато, це тато!» – розповідає Христина Будурович.

Жінка намагається призвичаїтися до життя в умовах війни, чекає на чоловіка і шукає розради у спілкуванні з дружинами військовослужбовців, у роботі та у маленькому Петрикові.

«Дитина хоче гратися. Постійно. І треба їй показати, який світ цікавий. Тоді вона буде щасливою. Чи до кінця — не знаю. Бо якщо я сумую, то і дитина сумує», – поділилася своїми думками Христина.

«У сина одне запитання: «Тато, тебе пустили?»

Вже рік, як захищає свою країну чоловік Ольги Трофімчук. За цей час він вдома був лише три дні. На тата щодня чекає маленький Гліб.

«Я наважилася з сином приїздити до чоловіка [за місцем служби - ред.] хоч на 2-3 дні. Там складно знайти житло і умови не дуже, але головне, щоб зв'язок між батьком і сином не втрачався. Нам вдається побути разом 3 години, інколи ніч і годину зранку, але це заряджає як сина, так і мене», – розповідає Ольга.

Глібу лише 3,5 роки, але він зберігає в пам'яті моменти, коли родина проводила час разом. «Сумно, що кожного разу, коли чоловік дзвонить, у сина одне запитання: «Тато, тебе пустили чи не пустили?», – розповіла свою історію Ольга.

«Ми витрачаємо багато внутрішніх сил та ресурсів, щоб жити у війні»

Незалежно від того, чи дитина безпосередньо травмована війною, коли вона чула вибухи, бачила на власні очі трагічні події, довго перебувала в бомбосховищі і мерзла, чи її вивезли у безпечне місце, вона своїм внутрішнім радаром зчитує емоційний стан дорослих.

«Ця чутливість їм потрібна для того, щоб вижити, тому що дорослі про них піклуються. І якщо мама, наприклад, переживає за тата, рідних або взагалі за Україну, знаходиться довгий час у стресовому або пригніченому стані, дитина може травмуватися від цих емоцій», – говорить дитяча психологиня Анна Єрьоменко.

Фахівчиня проживає і працює у місті Запоріжжя, яке знаходиться під постійними ворожими обстрілами. Під час терапевтичних занять з дітьми вона постійно бачить ознаки психологічної травми у своїх підопічних:

«Діти навіть можуть вам не показувати те, що вони переживають, але ж про це говорить їхня поведінка – вони стають полохливими. Емоційно нестабільними. В стресі дитина не навчається. Коли переживання тривалі, дитина може відмовлятися від їжі або заїдати стрес, може погано спати. Вона витрачає багато ресурсів для того, щоб прожити свої стани, витрачає багато внутрішніх сил, щоб жити в війні».

«Дитяча психіка є дуже гнучкою»

Психологиня наголошує: дорослий має завжди бути стабілізатором для дитини. На сьогодні цей тягар ліг на плечі здебільшого дружин військовослужбовців, бабусь та дідусів.  

«Якщо у вас з’явилися якісь емоції, то їх слід проживати. І це нормально не ховати їх від дітей, а проговорити, що мені треба зараз поплакати, бо я дуже сумна через якісь події, а потім я зберуся, візьму себе в руки, і все буде добре. Я поруч, я нікуди не ділася», – говорить Анна Єрьоменко і рекомендує фокусуватися на нормальності нашого життя.

Це означає, за словами психологині, що батьки мають піклуватися про себе і давати своїм дітям все, що їм під силу у нових реаліях.

«П'ять років буває тільки один раз за життя. І перший клас також. І перші походи у кіно, і пікнік – все це особливо запам’ятовується в дитинстві. Ми не маємо ставити наше життя на паузу. Це те, що хоче ворог – щоб ми існували, а не жили. Але дитяча психіка є дуже гнучкою. Давайте дітям можливість гратися, бавитися, дуркувати, виплескувати ті стресові моменти, які, на жаль, стаються часто в їхньому житті. Радісні емоції дають сили та ресурси на проживання непростих ситуацій», – закликає психологиня.

Ми живемо не тільки війною

Війна не скасовує дитинство. У цьому впевнена команда Всеукраїнської ініціативи «Активна Громада». Для того, щоб маленькі українці мали де гратися та розважатися, був започаткований проєкт «Joy of Play». У грудні минулого року українські активісти разом із партнерами з Фінляндії та Данії розпочали облаштування нової ігрової зони для дітей та підлітків у Києві.

Акцентом цього ігрового майданчика став Супер Куб. Це результат кількарічної роботи дизайн-студії фінського виробника «Lappset Group». Супер Куб виготовлений із північної сосни та привезений до Києва з Лапландії – єдиної офіційної резиденції Санта Клауса у світі. За благоустрій ігрової зони взялася компанія «Нові горизонти 2005». Фахівці обіцяють, що по завершенню робіт нова ігрова зона стане улюбленим місцем активного відпочинку дітлахів.

Офіційне відкриття нового об’єкта та введення його в експлуатацію заплановане вже цієї весни.

Автори: Вікторія Киян, Ірина Гилюк