Вітаємо на порталі Активної Громади! Увага, портал працює у тестовому режимі. Повідомляйте нам про помилку на сайті. Детальніше

“Я люблю Україну! Патріотизм - це не про одяг та пости в соціальних мережах, це про дії! Ми маємо зробити все задля нашої Перемоги! За це заплачена величезна ціна. Ми не маємо права зупинитися чи здатися”, - коментує героїня інтерв’ю.

429

Вікторія Гаврюшова - журналістка, телеведуча, громадська діячка, волонтерка, ведуча подкасту “Rebuilding” та проєкту “Вільні міста”. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Вікторія активно допомагає цивільним на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині, Луганщині, Донеччині, а також військовим на фронті. Більше про діяльність Вікторії у період повномасштабної війни - читайте в нашому інтерв'ю.


- Яким було ваше життя до 24 лютого 2022 року? Ким працювали та чим займалися?

- До 24 лютого 2022 року я працювала телеведучою та журналісткою на телебаченні, була експерткою з гендерних питань. Разом із командою займалися моніторингом реалізації реформи шкільного харчування у громадах та моніторингом реалізації субвенції на розбудову мережі шелтерів для постраждалих від домашнього насильства. Організовувала щорічні всеукраїнські акції до “16 днів проти насильства” та проєкти на підтримку жіночого лідерства.

24 лютого я зрозуміла, що почалася війна, що ми маємо діяти максимально швидко. Настрій був бойовий, я не збиралася нікуди виїжджати. Максимум - це сходити в магазин, бо продуктів у холодильнику вистачало на декілька днів.

У цей день я мала б зустрітися з режисеркою телеканалу “1+1”, щоб обговорити запуск своєї рубрики у ранковому шоу “Сніданок з 1+1”. Але цього не сталося, бо плани кардинально змінилися”.


- Яким для вас був початок повномасштабної війни?

- Перші дні майже не спала, тільки пила воду. Хліба змогли поїсти на 17-18 день від початку вторгнення, у Києві його тоді майже не було. У паркінгу нашого будинку постійно перебували люди, багато дітей та пенсіонерів. Найбільше насторожували незнайомці, бо не знаєш чого від них очікувати. Згодом ми зробили пропускну систему, чоловіки з жінками по черзі чергували на вході у паркінг. Робили коктейлі Молотова, будували барикади, готувалися до блокади, запасалися продуктами та ліками. Робили все, щоб бути готовими дати відсіч росіянам.

Мені писали люди, які мали гуманітарку та знали, що ми з чоловіком залишилися в Києві та допомагаємо іншим з евакуацією. Ми розвозили її по місту та області, зокрема підтримували військових, почали все більше знайомитися з ними й з ТРО. Незабаром область звільнили, після чого відбулася перша поїздка на фронт, а далі друга, третя, четверта… Зараз уже й не рахую.


- Розкажіть, будь ласка, про деокупацію. Як тоді змінився вектор вашої роботи?

- На другий день після звільнення Бородянки ми поїхали туди з військовими. Від побаченого нас охопив жах: розбиті будинки, частини тіл людей. Повітря повно страху та горя, усе наче захололо. Бородянка була чорна.

До нас вийшла жінка, вона плакала та обіймала нас. Згодом розповідала про те, що їй довелося пережити. Поки вона ховалась у погребі, то чула, як у сусідньому погребі ґвалтують дівчат, яких потім ховали заживо.

Бачила простріляний у голову пам'ятник Шевченка. З одного боку це повний абсурд, а з іншого розумієш, що така реальність. Десь були люди, десь ні, а хтось взагалі жив у лісопосадці. Люди нічого не знали, адже не було зв'язку.

Найчастіші запитання, які я чула: “Ви наші? Точно наші?”. Люди неймовірно раділи деокупації. Звичайні для нас продукти стали для них делікатесами, але насамперед вони просили сірники та свічки, щоб пережити те, про що ми з вами ще тоді не думали: блекаути. Жителі Бородянки ділилися страшними історіями про жорстокість російських військових. Дорогою назад ми мовчали і не могли усвідомити, що сьогодні такі жорстокі речі взагалі можливі.


- Скільки разів Ви їздили Київською областю?

- У поїздках Київщиною ми провели більше місяця. О 6 ранку вантажили гуманітарну допомогу передавали людям в руки. Часто доставляли саме туди, куди не доїжджала інша допомога. Для мене є принциповим передавати допомогу людям в руки, адже тоді я впевнена, що навіть у бабусі, якій складно дійти до пункту допомоги, буде їжа.


- Ви згадували про поїздки на фронт. Розкажіть, будь ласка, як і яку допомогу збирали?

- Ми дуже швидко вчилися розумітися на зброї та амуніції. Як тільки до нас надходив запит від військових, то вже через пів години знаходилась людина, яка пропонує нам допомогу чи підказує, де її можна знайти. Деколи щось шукали і знаходили через 10 рукостискань. На початку відчувалася така сила єднання! З військовими ми стали родиною й стараємось далі якомога швидше обробляти їх запити. Вони герої! Після кожної поїздки треба час на відновлення, а вони там постійно. Ми не маємо про це забувати! Коли їдемо на фронт, то це до 14-15 підрозділів як мінімум. Мої друзі жартують, що ми вже всіх знаємо на фронті. Мабуть, десь так і є: від авіації до піхоти, водолазів та арти. Часом зустрічі бувають несподіваними. Наприклад, якось на заправці перед Краматорськом зустріли розвідників. Їхали на позиції, багато обіймалися, без обіймів на фронті нікуди!

Одного разу привезла військовим від мами черешню. Їх командир підходить і каже: “Я вчора весь день ходив і думав про черешню”. Їдучи назад, я роздумувала над тим, як привезти їм ще черешні. Згодом ми знайшли 3 тонни черешні й ми організували величезну логістичну операцію на Харківський та Донецький напрямки. В окопах під обстрілами хлопці ласували черешнею. Це і є щастя.

Я дуже вдячна близьким, друзям та знайомим! Я радію і пишаюся тим, що ми разом робимо добрі справи, допомагаємо нашим військовим. Коли я кажу “ми”, то маю на увазі всіх, хто дотичний:

  • дівчат, які роблять сухі супи, тушонку, плетуть сітки;
  • Рімаса, волонтера з Литви, з яким ми постійно возимо гуманітарку та автомобілі нашим військовим. Коли кажу Рімасу, що їхати небезпечно, то він завжди відповідає: “Нічого! Герої чекають!”.
  • Усіх, хто допомагає гуманітаркою та донатами;
  • усіх, хто підтримує добрим теплим словом та питаннями про моє самопочуття та хлопців на фронті;
  • моєму чоловікові Сергію Гаврюшову. Якби не він, то нічого б з цього не вийшло. Я пишаюся його сміливістю та витримкою, навіть не перерахувати скільки тонн допомоги він переніс на собі. Ми пережили прильоти, обстріли, евакуювали човнами людей на Херсонщині, коли над головою працювала авіація. Були на нулі і там, де звичайні сімʼї, мабуть, не бувають.

  • Моїм друзям. У нашому будинку є охоронець Олександр, з першого дня повномасштабного вторгнення він допомагав нам і залишався весь час у Києві, поки його родина перебувала на Чернігівщині, частина якої була окупована.
  • батькам і близьким людям, які вже спокійно сприймають кожну поїздку на фронт!


- Чи продовжували ви займатися професійною діяльністю?

- Мені пропонували роботу на телебаченні та в міжнародних виданнях, але тоді переді мною постав вибір: я українка чи я журналістка. Я визначилась, що я - українка, яка має бути там, де це найбільш потрібно. Пізніше я почала включатися у різні проєкти по безбарʼєрності та по ментальному здоровʼю. Зʼявився мій авторський документальний телепроєкт з назвою “Вільні міста”. Його історія живе з моментів наших поїздок деокупованими територіями.

Вийшло 4 епізоди про наші вільні міста: це історії про Харківщину, Сумщину, Київщину та Херсонщину. Для мене це дуже особливий проєкт! Я вдячна всім героям, які поділилися своїми історіями та допомогли задокументувати страшні злочини російських військових на території нашої країни.

Також я мала змогу взяти участь у декількох міжнародних конференціях. Я не хотіла виїжджати за кордон навіть на кілька днів, однак зрозуміла, що говорити з іноземцями про те, що відбувається на фронті, показувати фото/відео з бійцями - це моя головна умова для участі. За кордоном також втомлюються від розмов про війну, але тільки так ми можемо тримати їх вмотивованими нам допомагати.

Найбільше захоплення завжди викликають історії про наших військовослужбовиць. Для мене також важливо говорити про сексуальні злочини, які чинили росіяни на окупованих територіях, адже багато цих історій я чула під час та після деокупації . Ще одна важлива тема - це незаконна депортація українських дітей на територію росії. Зараз працюю над одним проєктом, вже маю певні домовленості про це з європейськими колегами.


- Яких результатів вам вдалося досягти за цей час?

- Не мені судити про мої результати. У мене є девіз по життю: “Якщо за щось братися, то треба робити добре або не робити взагалі”. Кожен мій проєкт займає особливе місце в серці. Намагаюся викладатися на всі 200%. Обожнюю коли є результат, який корисний для інших, саме тоді розумію, що все було недаремно.


- Які перешкоди, на Вашу думку, зараз постали перед українцями і перед Вами зокрема?

- Втома, мабуть, одна з найбільших перешкод на шляху до Перемоги. Зараз йде гра на витривалість, ми маємо напрацьовувати в собі витримку, бо тільки так ми здолаємо ворога. Війна забирає у нас найкращі роки життя. З військовими завжди жартуємо, адже гумор допомагає. Ще одна проблема полягає в тому, що багато гарних спеціалістів виїхали за кордон, тому обовʼязком молодшого покоління є сумлінне навчання та піклування про себе! Нам разом відбудовувати країну!


- Як думаєте, що нас чекає після нашої Перемоги?

- Війна змінила нас, наші погляди та підходи до всього навколишнього. Після Перемоги ми маємо памʼятати про те, що відбувалося та якою ціною. Памʼятати усіх, хто заплатив життям за наше майбутнє. Важливо зрозуміти які сфери нашого життя потребують реформування: на перше місце поставити відповідальність та справедливість. Давно говорю про те, що варто посилити сферу інформаційної політики. Це нам показала російська пропаганда, яка на сьогодні також є частиною гібридної війни.

Деякі кажуть, що говорити про корупцію не на часі, але це не так. Якщо вона є, то на неї не можна закривати очі. Особливі місця у реформуванні країни повинні посісти питання, які пов’язані з ветеранами. Ветеранів стає все більше і вони мають комфортно себе почувати не тільки пересуваючись вулицями. Важливо пояснювати людям як правильно звертатися та спілкуватися з військовими. Ми маємо поважати наших захисників та захисниць, створювати для них більш комфортні умови життя. Ми здатні проявляти свою турботу до них через дуже прості речі. Після повернення вони мають відчути, що ми їх розуміємо, що ми з всі на одній хвилі.


- Що Ви хотіли б побажати українцям?

- Змінюватися і не боятися цих змін! Чим швидше ми змінимося, тим швидше ми наблизимося до омріяної країни, за яку зараз боремося! Будьте щирими в усьому, що робите! Робіть максимум з того, що можете! Будьте людьми! Це дуже складно, але дуже просто водночас. Ми втомилися, але ми маємо продовжувати допомагати, адже боротьба триває!

Варто зазначити, що пані Вікторію нагородили медаллю "За сприяння Збройним Силам України". Також свою вдячність за активну допомогу висловили ДШВ, ССО, Привиди Києва, ГУР та морські піхотинці.


Провела інтерв'ю: Ременюк Дарія, волонтерка, громадська діячка, стажерка ВІ “Активна Громада” у Дніпрі.

Матеріал підготувала: Ременюк Анастасія, волонтерка, громадська діячка, стажерка ВІ “Активна Громада” у Дніпрі.

Коментарі

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментар