Вітаємо на порталі Активної Громади! Увага, портал працює у тестовому режимі. Повідомляйте нам про помилку на сайті. Детальніше
16 Червня 2022


140

«У кожного з нас на цій війні є своя окрема історія…» Своєю з нами поділилась Людмила Бабаєва з Богуслава. Історія – про життя на Чернігівщині під обстрілами окупантів, довгу дорогу та про те, як важливо зараз бути підтримкою та опорою одне для одного.

Війна застала Людмилу у Києві. На той момент вона з хлопцем навідувала його маму. Каже, перший день повномасштабного вторгнення росії пам’ятає краще, ніж всі, які були після:

«Це було пів на шосту ранку. Нам зателефонував друг, який на той час жив у Броварах. Він сказав, аби ми швидко прокидались і їхали у село, бо почалась війна. Я пам’ятаю цей день дуже добре. Мій хлопець одразу поїхав зі своєю мамою закупляти їй продукти, а я ж залишилася у квартирі сама. В мене була паніка. Я ходила по квартирі, не знала, з чого мені почати. Відкривала вікно, щоб дихати свіжим повітрям, щоб якось себе заспокоїти. Я знала, як працювати з панікою. Розуміла, що зі мною і що я відчуваю».

Пара поїхала в Ушню з думкою, що там буде безпечно.

«Дорогою бачили танки, українських військових. Це було так страшно. Я їхала і буквально «вдавлювала» себе у сидіння, щоб хоч якось триматися. Ми приїхали до себе в село. За пів години підірвався перший міст, який поєднував частину нашого району з Черніговом».

Людмила дуже боялася, тож пам’ять витіснила деталі про ці травмуючі події. Згадує таке:

«Підрив мостів відрізав Ушню та половину Чернігівщини від інших міст. Ми залишилися на «острові». Окупанти хотіли перейти Десну, аби просунутись далі до Києва. Нам пощастило, що в Ушні біля річки такі обриви, що там неможливо переправитись. Тож окупанти планували зробити в районі села Макошине.

Макошине після окупації росіянами. Фото: Сусіди.City 

Протягом перших двох тижнів бойові дії відбувалися поблизу сусіднього села. Я не бачила бої, але постійно чула. Вранці ми вибігали надвір, аби сховатися в підвалі чи у глибокій ямі. Ми боялися, що бомби можуть прилетіти. Ми звикли до того, що прокидаєшся о 6 ранку, а о 6:30 вже починають стріляти. Знали їхній «графік». За тиждень-два усе затихло. До середини квітня ми чули обстріли самого Чернігова, що за 90 км від Ушні. Там російські військові так гатили, що від вибухових хвиль тремтів наш будинок».

Дівчина намагалася взяти себе в руки, але часом не могла зробити елементарні речі.

«Перші два дні я дуже багато плакала. Я думала: “це вже все”. Я розуміла, що саме тут все може і закінчитися. Займалася, так би мовити, працетерапією. Складала список справ собі ввечері. Це могло бути будь-що: колоти дрова, наприклад, прибирати, тобто все, що я могла робити. Це мені допомагало».

Жителі району єдналися, аби пережити війну. Людмила ділиться кількома історіями:

«Міський голова Мени, райцентру, робив все можливе, аби в районі були поставки. Один місцевий бізнесмен допомагав евакуювати людей. На човні! Він перепливав через Десну, там на своїй автівці забирав людей з Чернігова, і потім віз назад човном у село. Крім того, вантажівкою привозив в кожний магазин хліб.

За перші дні в нас повністю були спустошені аптеки, магазини. Повністю все. В нас нічого не було. І пізніше вже почали зідзвонюватися і домовлятися. У нас між односельцями була група у вайбері, тому ми знали, коли буде хліб, вода та інше. Але продуктів було мало, були великі черги. Проблеми з ліками, особливо для старих людей. Ми з моїм хлопцем допомагали – їздили в Мену, коли була можливість, зі списком необхідних ліків».

Ушню захищала Тероборона, але все одно було страшно:

«Ми розуміли, що може бути мародерство. Поліції не було весь цей час. Пам’ятаю, що вперше патрульну машину побачила десь у квітні. Світло мало б бути вимкненим. Було страшно спати. В нас будинок двоповерховий; на першому поверсі ми заколотили вікна. Ми спали, але наче і не спали. Життя в напрузі б’є по психологічному здоров’ю і, звісно, по фізичному. Ми вирішили: щойно буде можливість виїхати, то поїдемо в бік Києва, Богуслава».

Всередині квітня на основній дорозі на Київ побудували дерев’яну переправу. Тож Людмила з хлопцем вирішили їхати. Дорога до Києва зайняла 4 години, замість звичних 7.

«Коли ми проїжджали Чернігівщину, було дуже страшно. Багатьох будинків просто не було. Їх не було… В Києві було більш-менш спокійно, але так тихо, як ніколи. Я Київ таким ще ніколи не бачила. В Богуславі я зустрілась з рідними – які ж цінні зараз ці моменти».

Дорога на Чернігів. Фото: European Pressphoto Agency

Після пережитого Людмила поїхала закордон. Потрібно було заробляти гроші. Дівчина згадує про європейські країни:

«В Угорщині я побула зовсім трішки, але побачила дещо жахливе. Деякі люди, не українці, користуються війною в Україні. Вони називалися біженцями, аби скористатися благами, якими забезпечували небайдужі жителі інших країн».

В австрійському Відні Людмила прожила місяць. Там готувала всі необхідні документи, аби рухатися далі, в Канаду. «Ставлення людей у Європі до українців дуже хороше. Дуже допомагали та підтримували. Я це відчувала».

Тепер Людмила в Торонто. В Канаді чудова українська діаспора, але дівчина зізнається, що часом буває дуже важко.

«Коли ти проходиш такий довгий шлях, ти все робиш на якомусь «автопілоті». В певний момент я видихнула і зрозуміла, що дуже стомилась. В мене відчуття, наче я одна маленька піщинка у всьому всесвіті.

У кожного, хто їде, є своя окрема історія. Знаю це, бо працюю онлайн як фітнес-тренер і багато моїх клієнток пороз'їжджалися. В усіх життя перевернулося. І в тих людей, які в Україні залишилися, і ті люди, які виїхали, і ті, які виїхали та повернулися. В усіх людей стан змінився. І кожна людина по-своєму втомилась. Я відчула цю втому, стало так сумно. Зрозуміло, що я сумую за домом. Коли говорю з мамою телефоном, то не можу сказати, що скучила, що хочу додому. Бо автоматично буду плакати.

Всім зараз важко. Треба ніби «перезавантажитись». Повністю «перевстановити “Windows”». Є різні моменти цього прийняття. Люди проходять через агресію, деякі і залишаються у цьому стані. Я б хотіла донести людям, що у кожного з нас є своя окрема історія. І кожна людина по-своєму переживає і має свої проблеми. Дуже прикро, коли люди навішують ярлик чи засуджують інших за певні вчинки. Мої друзі зараз знаходяться в різних країнах, в абсолютно різних куточках світу. Від багатьох чую про те, що їм прикро, бо їх засуджують за якісь їхні вчинки. Це дуже боляче чути. Тому що так не має бути. Зараз саме час підтримувати один одного. Не обов’язково прямо ставати на чиєсь місце, потрібно хоча б просто не давати непроханих порад. Оце буде найкраще. Навіть якщо ви бачте, що чужа людина сумна, або відчуваєте, що з нею щось не так, запитайте, чи все нормально. У час війни «Як ти?» – замість тисячі слів».

Ми запитали, як Людмила підтримує себе зараз:

«Я почала багато читати, дуже багато читати. Мені допомагає кулінарія. Мені допомагає працетерапія, яка мене рятувала до цього. Я стараюсь себе чимось зайняти. А ще дихання. Якщо вам так тяжко, що навіть не можете змусити себе з ліжка встати, а таке буває – просто почніть дихати.

Я хочу миру, хочу, щоб в Україні все було, безпечно, спокійно і добре. І хочу додому. Звісно, вже нічого не буде, як раніше, але хочу, щоб змінилося на краще».

Людмила Бабаєва

Інтерв’ю підготувала координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав Анастасія Ращенко


Коментарі

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментар