"Звісно, я дуже хочу поїхати у Харків після перемоги. Спокійно, не думаючи про обстріли, про повітряні тривоги, у себе в квартирі переглядати якийсь серіал. А в сусідній кімнаті, щоб спокійні були мама і кішка. Відчути себе вдома спокійним і ні за що не хвилюватися. Просто спокій"...

«Порада всім переселенцям – займіться чимось. Вас прийняло місто, люди, а ви - допоможіть їм допомагати іншим. Це дуже додає впевненості!», – переселенець із Харкова про те, як волонтерив у рідному місті, як опинився у Богуславі, що допомогло адаптуватися і чому так важливо робити добрі справи, де б ти не був.

- Пригадуєш перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- Останні три роки я працював на заводі у Харкові. Щодня на роботу ми приходили о 7-й ранку. І от, 24 лютого, традиційно я прокидаюся о 5:20, але від якогось «хлопка». В той же момент прибігає мама і каже, що почали стріляти. Вони з 18-го лютого з усіма сусідами були в очікуванні. Пам'ятаєте, тоді чекали повномасштабного наступу в цю дату? Але я до кінця не вірив. Пішов собі на кухню готувати сніданок і збиратися на роботу. Потім чую: «бам, бам» і цей звук ставав все сильнішим. Ми паралельно почали переписуватися з колегами. Виявилося, що обстріли на той момент були вже у всіх районах Харкова. Керівництво вже після тривалих обстрілів заявило, що на роботу йти не потрібно, тому що розпочалася війна. І все. Перший день, розпочинаючи з обіду, взагалі не розуміючи, що відбувається, ми почали бігати з усіма сусідами у підвал.

Там нічого облаштовано не було. А підвал, як підвал – холодно, брудно, капає весь час щось, багато протягів. Після тижня перебування там – жінки почали хворіти, а в аптеках дуже великі черги. Обстріли ж, тим часом, ставали все потужнішими.

- Потім ви якось почали облаштовувати сховище, адже обстріли, фактично, не припинялися?

- Ми з другом понабирали в мішки цемент, пісок та позакривали вікна. Окремо облаштували місце для дітей та мам, іграшок туди позносили, весь час намагалися відволікати малих. Написали на стіні з двох сторін: «Тут мирні люди».

Розмістили старших людей, адже їм дуже важко було переміщатися по підвалу. Залишали їх там, вибігали і дізнавалися від людей «назовні» інформацію. Але, звісно, що найбільше ми дізнавалися про все через Інтернет.

Зокрема, це - чати. Ми, таким чином, хоча б розуміли, куди стріляють. На другий чи третій день ми вже користувалися правилом «двох стін». Щодо загальних настроїв, то спочатку взагалі ніхто не вірив у нашу перемогу. І ми просто дивувалися кожного дня: «О, ми ще один день вистояли! Уухх, нічого собі!».

Просто захоплювались ЗСУ з кожним днем все більше і більше. Їхня мужність мотивувала і нас. І вже через тиждень простого сидіння в підвалах ми вирішили їхати на базу по продукти для людей. Адже магазини не працювали, взагалі нічого не працювало. І в перші дні сильно прогресувало мародерство. Порозносили всі фасади маленьких магазинів і кіосків. Люди мародерили сильно дуже. І ми розуміли, що ніхто запасів продуктів не робив, ніхто нікому не збирається їх привозити. Тому, організувавшись з друзями з сусідніх будинків, ми кілька разів привозили їжу.

- І ситуація все більше загострювалась?

- Весь час працювало ППО. Нам пощастило, що наш район неподалік аеропорту і, відповідно, там дуже було багато ППО. Це вже ми з часом дізналися. І вони цілодобово працювали - цілими днями постріли. А взагалі - різні види обстрілів були. Я тоді завантажив собі на телефон книгу, не пам’ятаю, як називається. Чоловік, живучи на Донбасі, описував як поводити себе в тих чи інших ситуаціях: при обстрілах, при окупації. Ми дивилися в YouTube відео, як стріляють з «Градів», як з іншої зброї – і вже по звуках орієнтувалися, що стріляє. Через чати якось дізнавалися розташування військ. До прикладу, якщо вони за Чугуєвом – то до нас не долітає. Наш район був у «сірій зоні» і ми більш-менш відчували себе в безпеці.

- Розкажи про волонтерство?

- Розкажу про нашу першу поїздку. Ми їдемо: пусті вулиці, машин немає, тиша на вулиці, сніг, заметіль. І ми в «газелі» їдемо цією дорогою. І вперше наживо тоді ми побачили дві розбиті машини, в них щось влучило серйозне.

На самій продуктовій базі, куди ми прямували, ми брали все, що можна було брати. І потім, у місцевий наш чат, ми написали, що веземо гуманітарку.

До кожного дому під’їжджали і роздавали все, що було. Тоді ми не розуміли ще, як правильно це все треба робити. І коли залишились люди, для яких вже нічого не було, ми поїхали вдруге. Тоді вже більш-менш всім вистачило. І їздили ми весь час під обстрілами. Пізніше ми навіть самі потрапили під два обстріли – на Салтівському шосе і на Олексіївці. Ми їхали втрьох, нас почали обстрілювати, хлопці повистрибували з машини, а я сів і сиджу такий собі… Просто ступор. Я розумів, що я не встигну і думав: «буде, як буде». Потім ми почали шукати, моніторити, де ще є бази, пункти з продуктами. І ми вже їздили по всьому Харкову. Так ми почали працювати з однією волонтерською організацією.

- Як довго ви займалися гуманітаркою? Скільком людям допомогли?

- Десь близько двох тижнів. Чому перестали їздити туди? Приїхали якось на базу і сказали, що поки не роздають, бо всі такі організації стали спільними на базі міської ради. Тобто, на складах видавали допомогу лише офіційним організаціям, а таким «приватникам», як ми, які просто хотіли допомогти, то вже і не видавали. І перестали вже навіть ділитися інформацією, де яка продукція є. Вже почалася, так би мовити, конкуренція. А загалом, ми возили допомогу і в навчальні заклади, куди були «прильоти». Возили нашим на районі, роздавали допомогу. Було три місця доставки. Але насамперед ми намагалися забезпечити наш житловий район, там де ми жили. Ми там були єдині, це вже потім почали й інші такі приватні волонтери підтягуватися.

- Коли і чому ти вирішив, що треба їхати з Харкова?

- Від початку повномасштабної війни мій старший брат працював. Він не міг кинути роботу. А ми з мамою вирішили, що ми без нього і його сім’ї нікуди не поїдемо. І, можливо, думав я, треба буде ще моя допомога у волонтерці або ще десь. Я вже не пам’ятаю, якого саме числа, але був «приліт» саме туди, де працював брат. Тоді ще дуже багато працівників загинуло. Ще біля будинку брата дуже багато «прильотів» було, розбомбили школу мого племінника. Це якраз та сама Салтівка. Тоді дуже сильно її бомбили саме з ракет. Ми тоді практично не спали, постійно моніторили програму «повітряна тривога». В ті дні брат з родиною взагалі не виходили з коридору, їли та спали там. І в один момент брат сказав: «Все, пакуйте речі, виїжджаємо». Вони перші поїхали і приїхали саме в Богуслав.

- А чому саме сюди?

- Ігор, брат, раніше працював у Миронівці (сусіднє місто, - прим. ред.). Він там прожив кілька років. І я в Богуславі був років 6 тому. Я просто в захваті тоді залишився: така мальовнича картинка. Ми всі сюди родиною приїжджали раніше. І тут в Ігоря дуже багато друзів залишилось. І один з них прихистив нас тут. Спочатку брат з родиною сюди приїхали. Потім ми з мамою. Остання крапля була для мене, бо я весь час сумнівався: чи їхати чи ні, це коли з самого ранку над нами почали літати ракети. Кажу мамі: «Швидко збирайся, достатньо!». Найстрашніші моменти для мене - це з самого початку, коли винищувачі літали над будинками. Таке відчуття, наче це вибух, який просто не припиняється. Коли ми в коридорі сиділи з мамою, то просто обійнялися і думали, що це вже все. І за два дні до нашого виїзду в дитячий майданчик сусіднього будинку потрапив снаряд. І це - спальний район. Там у нас взагалі нічого немає.

Дуже сильно запам’ятався нічний Київський вокзал. Нас відразу зустріли волонтери. Неймовірні люди. Нам треба було ночувати на вокзалі, вони нам все забезпечили. Там було дуже багато людей, дуже багато історій. Ми подружились з маріупольцями. Вони такі жахи розповідали…

Далі, дякуючи добрим людям, ми доїхали до Миронівки електричкою. Нас брат забрав вже до Богуслава, поселили в будинок. Дуже сильно вразило мене те, як переживають та піклуються місцеві люди за нас. Дуже сильно допомагали, все давали, вибачалися, що не можуть кращі умови нам забезпечити. Це дуже вразило. І ми зрозуміли, що ми не самі, нас підтримують, хочуть допомагати, хвилюються за нас. Мама при кожному такому випадку плаче.

- Як адаптувався у новому місті?

- Я пам’ятаю, бігав у перші дні у всі волонтерські організації – просив, аби взяли мене, щоб я щось допомагав. Дуже хотів бути корисним. У перші дні, як приїхали, майже не спали, реагували на кожен звук сирени, виходили на вулицю, слухали. Це вже зараз ми розуміємо, що й до чого. Спочатку багато різних заспокійливих пили: і мама, і рідні. Відновлювали нерви. Далі – це тільки подяка богуславцям, волонтерам, друзям, які прихистили, ЦНАПу, навіть звичайним продавцям, які словом підтримували. Я особисто відчуваю піклування людей, допомогу, як волонтери Богуслава хочуть безкорисливо допомагати і як вони хвилюються за всіх. Оце дуже надихає допомагати їм. Будь-чим!

- Що тобі допомагає тримати себе в руках?

- Якби я сидів просто вдома, не знаючи, чим себе зайняти, це була б депресія… Перші дні по приїзду я нерви лікував роботою: то город скопати, то ще щось. Тобто, тоді мене «витягувало» саме фізичне навантаження. Далі зрозумів, що треба проситися допомагати волонтерам. Однозначно, вихід – це відчути себе корисним. Це найкраща і найсильніша боротьба з нервами. І порада всім переселенцям – займіться чимось. Вас прийняло місто, люди, а ви допоможіть їм допомагати іншим. Це дуже додає впевненості!

- Про що ти найбільше мрієш і що ти зробиш насамперед після Перемоги?

- Я в захваті від історичних земель України. Зокрема, таких, як Богуслав. Я вважаю, що саме звідси йде Україна. Саме концентрація тут української нації і культури. І глобальна мрія – це об’їхати всю країну.

А конкретно, що я зроблю після війни – награюся у плейстейшн. І розвантажусь від Телеграму. (сміється, - прим. ред.). Але, звісно, я дуже хочу поїхати у Харків після перемоги. Спокійно, не думаючи про обстріли, про повітряні тривоги, у себе в квартирі переглядати якийсь серіал. А в сусідній кімнаті, щоб спокійні були мама і кішка. Відчути себе вдома спокійним і ні за що не хвилюватися. Просто спокій.

Авторка інтерв’ю: Анастасія Ращенко, координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав