"Постояла на балконі, послухала, зайшла назад і почала збирати портфельчик… І така собі в голові: "Переходжу на українську мову і маю діяти".

"Зараз громадська діяльність – це моє життя! Я цим живу, я цим дихаю, прокидаюсь та засинаю з цим".

"Під час війни просто відбувся великий поштовх в моєму житті, колосальний розвиток відбувся". 

"Волонтерство для мене - це здоровий спосіб допомагати людям і отримувати від цього віддачу.".

Сьогоднішня героїня нашого інтерв'ю - Єлизавета Кисельова, членкиня Сумської обласної молодіжної ради, членкиня Молодіжної ради при Шосткинській міській раді, лідерка учнівського самоврядування в ДНЗ Шосткинський центр ПТО, волонтерка та активістка ГО «Молодіжний центр «ШУМ». 

- Розкажіть Вашу особисту історію: яким було Ваше 24 лютого 2022-го? Якими були Ваші перші емоції, чи був у Вас страх?

- У мене дуже цікава історія, тому що я прокинулась не від сирен, не від паніки мами в сусідній кімнаті, а від того, що мій телефон «розривав» чат класу, а ми не переписувались декілька місяців (бо я випустилась). І о 6 ранку дивлюсь чат класу і така: "Що, війна почалась?! Сирену всі чули?". В мене в голові: "Почекайте! Щось я не зрозуміла?"... Я вийшла на балкон, бо у мене не чути в кімнаті сирену. Постояла, послухала, зайшла назад і почала збирати портфельчик… І така собі в голові: "Переходжу на українську мову і маю діяти". Мама в той час панікувала, а я заспокоювала її та брала відповідальність на себе.

- Що вирішили робити далі? Чи планували Ви кудись їхати?

- Я думала про те, що треба поїсти, треба помитись, треба перевдягтись, бо не знаєш, що буде далі. І треба зібрати найголовніші речі, а далі чекати - «з моря погоди». Я думала тоді про прості банальні речі: поїсти (бо інколи не знала, коли ще раз поїм), що вдягти та ін. Я не планувала нікуди їхати взагалі. Жодної в мене думки не було! Мені пропонував батько виїхати, але я відмовилась, бо на той момент я вже працювала у волонтерському центрі й моє життя набувало «стабільності».

- Коли Ви вирішили займатися волонтерською діяльністю і що стало основним поштовхом до цього?

- Я, в принципі, по своїй натурі - волонтер! Мені - аби щось поробити, аби з людьми попрацювати. Їжею не годуйте - дайте роботу. Я в перший тиждень війни віддала все, що могла віддати. Віддавала у волонтерські центри. А потім подумала: «А що, сидіти дивитись новини просто?". Мені набридне! Я зайшла в чат волонтерського центру, там писали, що треба допомога в роздачі молока. Я написала, що я можу допомогти і т.п. Мені тоді написали: "Ми вже людину на це знайшли, але залиш нам свій контакт ми тоді перенаберемо!". Я тоді подумала, що навряд чи мені хтось набере, але наступного дня мені подзвонила жіночка з волонтерського і сказала: "Так, для тебе є робота". Ми з нею вже були знайомі на той час. І наступного ранку я прийшла у волонтерський центр (це був кінець другого тижня війни). 

Я почала працювати із соціальними мережами волонтерського центру, комунікувати з людьми, всі обдзвони, пости - були на мені тоді. І в перервах стояла на видачі гуманітарної допомоги, підміняла працівників, бо черги ж були колосальні.

Було все: від розвантаження великих вантажівок, до видачі людям допомог, якихось організаційних моментів, щоб люди не побились в цих чергах, бо сварки були й інколи люди розносили все. Але основна діяльність - це комунікація (онлайн/оффлайн). Далі ми вже почали робити ярмарки та благодійні фотосесії.

- Розкажіть, будь ласка, детальніше про благодійні ярмарки, як формат волонтерства: як і де вони відбуваються? Чи багато людей бере в цьому участь?

- Я сама була залучена в організації благодійної фотосесії. Ми тоді вийшли в наш міський парк з фотографинею, яка на волонтерських засадах вирішила пофотографувати людей за будь-який донат. Після фотосесії людям поскидали ці фотографії. Тричі я долучалась до такої фотосесії. Перший раз ми фотографувались з атрибутикою: з прапором, у віночках. Другий раз - у нас була фотозона, третій - так само. Люди приходили до нас через рекламу. Вони завчасно знали куди й навіщо вони туди ідуть. Добре донатили нам, скидали на картки волонтерського центру і просто кидали у нашу скарбничку. І багато людей, які просто ходили по парку, зацікавлювались тим, що відбувалось і підходили аби взяти участь. Людей долучалось дуже багато. І кожна наступна фотосесія збирала все більше донатів.

- Виручені кошти ви перераховуєте у благодійні фонди/ волонтерам? Чи самостійно закривали конкретні збори від військових?

- Якщо ми організовували якусь акцію, то ми організовували її обов’язково на збір чогось визначеного! Наприклад, нам «прилітає» запит від військових, що потрібен тепловізор. Ми розуміємо скільки у нас є грошей у скарбничці, скільки нам потрібно ще закрити й розуміємо, скільки нам не вистачає. Люди в один момент просто перестали кидати на картки гроші через Інтернет. Тому треба було якось збирати по-інакшому. І коли проводили офлайн-заходи, то на наших скарбничках ми завжди писали, на що ми збираємо і люди тоді кидали й довіряли (бо ми висвітлювали тоді все на своїх сторінках).

- Про війну та творчість: як відобразилась війна на Вашій громадській діяльності та творчості? Як вона трансформувалась?

- Я не знаю, чи сталось це через війну… Але я стала більше залучена в громадську діяльність. Не можу сказати, що раніше я не була залучена, але це було набагато менше, ніж зараз. Зараз громадська діяльність – це моє життя! Я цим живу, я цим дихаю, прокидаюсь та засинаю з цим…

Якщо говорити про творчість: вона призупинилась, тому що я до війни була задіяна в різних гуртках. Але не знаю, чи це через війну, чи, можливо, через те, що я переросла їх в якомусь сенсі. Під час війни просто відбувся великий поштовх в моєму житті, колосальний розвиток відбувся.

- Що чи хто Вас надихає, є точками опори у цей непростий час?

- Найбільшим поштовхом для мене було знайомством з моє теперішньою колегою та громадською активісткою,Серафимою. Саме тоді я «залетіла» в громадську діяльність і в перебудову молодіжної політики нашого міста. На початку мені то все здавалось «крінжовим», але мені подобалось. Тут діяло і надихало моє особисте бажання бути залученою і звісно ж підтримка колег. Я, коли дивилась на колегу, яка має ще більше роботи, ніж я, то одразу починала діяти. Це і було моєю мотивацією.

- Коли Ви вже «закрутились» у волонтерстві та маєте розуміння, що і де Ви маєте робити, Ви знайшли для себе визначення волонтерства?

- Для мене волонтерство - це про якусь супер віддачу для людей і від людей для мене. Я обожнюю спілкуватись з людьми, я екстраверт повністю в цьому плані! У мене є «нездорове» бажання усім допомагати. Той самий синдром рятувальника. Волонтерство для мене - це здоровий спосіб допомагати людям і отримувати від цього віддачу.

- Волонтерство – це робота з людьми. Вона Вас більше надихає чи спустошує? Чому?

- Тільки надихає! І як би я не була втомлена, але це не про спустошення! Я буду лежати, мене вже буде нудити від того, наскільки я втомлена, але я буду думати про те, що мені варто поспати 2 годинки й далі мені потрібно зроби й те, й те, й інше… І я ж це роблю не тому, що мені це потрібно робити або я комусь пообіцяла, а тому, що мені реально це подобається. І кожна така справа й обов’язок робити щось - мене надихає.

- В чому, на Вашу думку, наша сила (українців)?

- Напевно, в тому, що скільки б ми не сварились, ми все одно об’єднаємось і будемо збирати на байрактари! Можливість нівелювати різні думки – це те, що відрізняє українців від інших. У нас, якщо є спільна ціль, ми можемо йти до неї різними шляхами, але в результаті все одно об’єднаємось.

- Якби Ви писали про Україну пісню, про що були б перші рядки?

- Це була б пісня про любов до України, бо я зараз навіть не уявляю ситуації, у якій би я перестала любити нашу неньку! У другому рядку буде про людей України й бажання дізнаватись ще більше людей. В третьому рядку - про красу країни, тому що ми маємо неймовірної краси природу і в цілому країна найкрасивіша! А в четвертому - написала б про розвиток, до якого ми так прагнемо!

Авторка: Марія Солодуха, регіональна координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Суми