"Якщо ми зможемо зловити комара, то ми зможемо зробити все що завгодно".

"Дрони - вони допомагають конкретним солдатам вижити, зберегти своє життя".

"Ще будучи в армії, я почав думати над адаптацією нашого дрона для відлову жуків під цілі міношукання. Я зв’язався з моїми цивільними колегами, з якими ми раніше розробляли наш дрон. Ми з ними обговорювали можливе рішення, робили 3Д моделі, продумували архітектуру, і так підготували концепцію проєкту «Дрон міношукач», яку я почав надсилати всім зацікавленим сторонам: у Міністерство цифрової трансформації, Міністерство оборони, Міністерство економіки, а також ділитися через своїх колег та знайомих. З’явився інтерес, різні люди по різним каналам хотіли розвивати цю тему. Але далі це було неможливо робити перебуваючи в армії, тому я почав шукати способи демобілізації, щоб повністю зосередитись на дроні".

Дмитро Тітов, інженер і менеджер, засновник компанії, яка розробляє програмне забезпечення в галузі доповненої реальності, комп’ютерного зору, нейромереж. Ці всі технології потрібні для реалізації автопілота в автомобілі. Займається цим видом діяльності близько 5-ти років. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, прийняв зважене рішення щодо військової служби в лавах ЗСУ. Там був направлений в саперний підрозділ. Ще будучи в армії почав думати над адаптацією дрона для відлову жуків під цілі міношукання. Влітку, повернувшись до цивільного життя, Дмитро продовжив працювати над дроном міношукачем. І вже має прогрес, а саме - працюючий прототип, з яким він разом з командою виграли державний грант від фонду розвитку інновацій. 

Більше - в інтерепв'ю ВІ "Активна Громада".

- Представтеся будь ласка: хто Ви за професією, чим займалися до повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- Дмитро Тітов, інженер і менеджер, засновник компанії, яка розробляє програмне забезпечення в галузі доповненої реальності, комп’ютерного зору, нейромереж. Ці всі технології потрібні, наприклад, для реалізації автопілота в автомобілі. Займаємось цим більше 5-ти років. В нас були офіси в Києві і в Дрогобичі.

Раніше ми робили проєкти на замовлення. Але в якись момент зрозуміли, що маємо достатньо знань і експертизи, щоб побудувати власного робота, який зможе розуміти та взаємодіяти з навколишнім середовищем. Поставили перед собою ціль побудувати літаючий дрон, який зможе зловити комара. Чому саме комара? Я вже й не памʼятаю, але точно не тому, що ми бачили в тому комерційний потенціал. Скоріше тому, що це цікаво, весело і технічно досить складно. Тобто це завдання - виклик. Якщо ми зможемо зловити комара, то ми зможемо зробити все що завгодно. І ми почали рухатись в цьому напрямку.

Коли ми вже навчились ловити об’єкти розміром з муху, то на цей момент ми вже бачили десятки прикладних застосувань нашого дрону. Наприклад, відлов шкідників на аграрних полях. Це велика проблема. Сучасні рішення – інсектициди, які отруюють грунт, отруюють рослин і нас. Якби ми змогли механічним чином зібрати цих шкідників, то це б могло значно підвищити органічну цінність продукції, а ми зараз живемо в світі, де все органічне користується особливим інтересом. Тому я впевнений, що механічний спосіб знищення шкідників - це майбутнє. Питання хто це раніше зробить, коли і як це буде виглядати. Можливо дрон не буде літати, можливо - це буде платформа колісна, але це те, що буде зроблено. І у нас перед війною вже був прототип, який літав і ловив, на той момент ще не комарів, але колорадського жука він вже міг впіймати.

- Як змінилося ваше життя після 24 лютого 2022 року?

- Кардинально, як і у всіх. Але не в плані бізнесу. Наші замовники були з-за кордону, а більшість інженерів ще до війни працювали в Дрогобичі. Тому бізнес не постраждав, міг продовжуватись далі. Звичайно, що сімейне життя постраждало, бо нам з сім’єю тепер доводиться жити в різних країнах. Давно не бачив дітей. А також змінилось те, що я побував в армії, послужив і змінив трішки свою сферу діяльності у зв’язку з цим.

- Розкажіть більше про те, як ви стали військовим?

- Я ніколи не хотів бути військовим, не служив, ніколи не був до цього дотичним, і не планував цього робити. Коли почалась війна, ми жили в Трускавці, моєму рідному місті. Війна застала нас тут у відносній безпеці. Рішення піти в армію розвивалось поступово, воно не було миттєвим. Як я туди потрапив? Почалась війна і я, як і більшість людей, намагався зрозуміти, що буде далі, скільки це буде тривати, чи готова наша влада і наша армія до спротиву, чи буде цей спротив.

В перші дні війни я був приємно вражений, бо було видно, що влада збирається протистояти ворогу. Особливо приємно мене вразив наш президент, можна сказати, надихнув своєю поведінкою. Це була перша крапля. Потім надихнули люди, яких я знав, і які почали мобілізовуватись добровільно. Десь через тиждень, коли стало ясно що це все надовго, ми вирішили евакуювати сім’ю за кордон. Я пам’ятаю, як 1 березня відвіз їх в Чоп, де вони сіли на потяг до Угорщини, а я повертався в Трускавець. І я пам’ятаю цей момент, коли я остаточно вирішив активніше підключитись до спротиву. Я їхав по трасі і там був дорожній знак: «Наліво – Чоп, а направо – Київ, 700 км».

Це був просто дорожній знак, один з тих які ми постійно бачимо на дорозі, але в той момент в ньому був закладений екзистенційний вибір. Це були ті дні, коли в Києві була критична ситуація, коли ворог намагався його оточити, коли вони вже перерізали Житомирську трасу, якою я часто їздив між Трускавцем і Києвом. На той момент вже було багато кадрів руйнувань Києва, на яких я впізнавав ті місця, де я гуляв, які я знав. Я прожив в Києві пів життя, тому для мене це було друге рідне місто, і тому я відчував, що це все стосується особисто мене, що ворог прийшов в мій дім. Тобто, це стало особистим питанням. І в той момент, коли я побачив цей знак, я зрозумів, що хочу бути в Києві. Я просто хотів приїхати в Київ і бути корисним там будь-яким чином. Так я опинився в Києві.

В Києві я робив все, що робили інші люди: здавав кров, записався волонтером у різні організації. Також ми з хлопцями патрулювали свій район, де ми жили. В першу чергу від мародерів. Тому що на той момент це було великою проблемою. В нас на районі хтось розбив та розграбував АЗС, були й інші випадки. Тому ми патрулювали наш район від мародерів і взагалі від будь-якої підозрілої активності. Десь через тиждень ситуація нормалізувалась. Мародерство закінчилось. Також стало ясно, що волонтерів достатньо, що мої послуги там вже не потрібні. Тоді я звернувся в тероборону. В теробороні вакантних місць не було, тому залишався останній крок - похід у військомат. Там я залишив свої дані, вони мене взяли на облік і через два тижні призвали в ЗСУ. Так я потрапив в армію.

- Розкажіть про ваш досвід, як військового?

- В армії мене ніхто не питав, ким я хочу стати і куди я хочу потрапити. Вони вирішували це по потребах армії. Я був направлений в саперний підрозділ. Навчання проходив в центральній Україні. Потім нас всіх перерозподіляли по різним частинам в залежності від потреб армії. Цей розподіл був великою інтригою. Всі думали-гадали, куди ж хто попаде. Неможливо було домовитись, щоб ви, наприклад, зі своїм другом потрапили в одну частину - це було повністю непередбачувано, вирішувалось зверху і ми не могли на це вплинути. Мене відправили на південь України, на Чорноморське побережжя. Я зрадів, тому що завжди хотів жити біля моря.

Там я продовжив службу, як сапер. Нас вчили поводитись з тротилом, ми підривали тротил у різних кількостях. Там я дізнався, що тротил дуже схожий на господарське мило по своїй консистенції, він органічний продукт і його можна навіть скуштувати. Навіть є така традиція, що сапери після першого підриву відгризають шматочок тротилу. В нас були чудові інструктори, командири. Нам командир говорив так: «Сапер помиляється в житті двічі: перший раз - коли вибирає бути сапером…», от (сміється, - прим. ред.). А ми навіть не вибирали. Ще ми вчились працювати з металошукачем для пошуку мін. Ми вивчили всю номенклатуру мін, які вони бувають. Інструктор нас так вчив: «Ось ця міна відриває ступню, ця - відриває ногу до коліна, а ця - до шиї». Такий в нього був гумор. Взагалі гумор в армії дуже специфічний.

В армії було багато всього. Деякі речі мене приємно здивували, а деякі - неприємно. Ті що неприємні, я не буду озвучувати, їх насправді не так вже й багато. А ті, що приємні… В мене раніше було враження про армію як таку, яку ми бачили в російських фільмах 90-х: хаос, безлад, дідівщина. Якісь дуже далекі відголоски цього можливо ще десь залишились, але в цілому, побачив зовсім іншу картину: адекватні молоді командири, деякі з них були молодші за мене, які піклуються про своїх підлеглих. Тобто, це вже нова школа. Вони не намагалися якось принизити рядових солдат, а навпаки - допомогти. Відчував турботу про особовий склад, відчував, що ми одна команда з однієї спільною метою. Були випадки, коли мені не вистачало питної води, бо я звик багато пити. Я про це сказав командиру, ввечері в мене вже було шість пляшок води. Мені потрібен був розвантажувальний жилет, щоб розмістити ріжки від автомату та інші речі - він дістав його через два дні через волонтерів. Так само було в інших хлопців. Всі, кому щось було потрібно, могли звернутися до командира. Також приємно мене вразила кухня - нас дуже добре годували. Як не дивно, але я там харчувався краще, ніж вдома: різноманітні страви, овочі, все свіже, давали навіть персики, ананаси консервовані, завжди було м’ясо, порції великі, хліб свіжий, смачний. Це важливо для солдатів, бо в армії їжа - це одне з небагатьох доступних задоволень. Також мені подобалось жити по розкладу. Підйом і сон приблизно в один час, їжа в один час - це все добре впливає на фізичне здоров’я.

Окремо хочу відзначити волонтерську допомогу. Нам постійно доставляли різного роду підтримку від небайдужих громадян. Це могли бути просто смаколики, підписані дітьми - це було дуже зворушливо і мотивувало боротися далі.

- Як вдалося повернутись зі служби в армії до виготовлення дронів? Як налагодили знову сферу виробництва дронів?

- Так, як я був сапером, то в мене була можливість побачити і відчути, наскільки це трудоємна і небезпечна робота – пошук мін. Я був шокований, які підступні способи придумали люди, щоб вбивати один одного. Наприклад, є міни, які закопуються в землю та під’єднуються до так званої розтяжки - це тоненька волосінь, яку не видно. Коли її зачепить хтось ногою, то міна вистрибує з-під землі на висоту один метр і вибухає в повітрі, розлітаючись тисячею смертоносних осколків. Все живе, що перебуває в радіусі тридцяти метрів перетворюється на сито. Така міна може вбити десятки людей одночасно. Яка гарантія, що цю розтяжку зачепить саме солдат, а не випадкова людина? Нажаль, саме так часто і буває. Також є міни пластикові, які неможливо знайти за допомогою металошукача. А є міни, які детонують саме від присутності металошукача. Є ті, що детонують від вібрацій людської ходьби - на таку міну навіть не треба наступати. І ще дуже багато таких моментів, які робить цю роботу небезпечною навіть для тих, хто має сучасне обладнання.

Сапери працюють дуже повільно, кожен крок реально може стати останнім. І досі найкращий інструмент для пошуку мін - це щуп. Щуп – це такий металевий штир, яким проштрикують землю, щоб зрозуміти, чи є там щось тверде. Уявіть, якщо таким способом треба опрацювати гектар площі. Це складно, довго, небезпечно. В якийсь момент мені стало ясно, що тут могли б допомогти дрони.

Ще будучи в армії, десь на другому місяці перебування там, я вже почав думати над адаптацією нашого дрона для відлову жуків під цілі міношукання. Я зв’язався з моїми цивільними колегами, з якими ми раніше розробляли наш дрон. Ми з ними обговорювали можливе рішення, робили 3Д моделі, продумували архітектуру, і так підготували концепцію проєкту «Дрон міношукач», яку я почав надсилати всім зацікавленим сторонам: у Міністерство цифрової трансформації, Міністерство оборони, Міністерство економіки, а також ділитися через своїх колег та знайомих.

З’явився інтерес, різні люди по різним каналам хотіли розвивати цю тему. Але далі це було неможливо робити перебуваючи в армії, тому я почав шукати способи демобілізації, щоб повністю зосередитись на дроні. Влітку ситуація на фронті була відносно спокійною. Ворог відійшов від Києва, Миколаєва, і здавалось вже, що війна йде до затухання. В такій ситуації робота над дроном принесла б набагато більше користі, бо вже тоді експерти оцінювали час необхідний на повне розмінування країни в 10 років. Але виявилось, що демобілізація це зовсім не просто. В мене, коли я йшов в армію, було трохи наївне відчуття, що, якщо ти прийшов в армію, як доброволець, то ти можеш, як доброволець з неї і піти. Але в ЗСУ це так не працює. Можливо це працює в певних добровольчих батальйонах, але я був повноцінним військовослужбовцем ЗСУ. Виявилось, що є тільки кілька статей, по яких тебе можуть звільнити. Але все-таки, волею долі, під одну з них я підпадав і я скористався нею - мене звільнили в запас. До речі, хочу відмітити, що командування й тут поводилось дуже професійно. Юристи в частині розʼяснили необхідні документи, потім прийняли і оперативно розглянули їх, а командир одразу видав наказ про звільнення. Все було швидко і відпрацьовано чітко по закону. Мене це приємно здивувало, бо я очікував, що це буде бюрократія, яка розтягнеться на місяці. Можливо допомогла моя добра репутація в армії, бо я завжди намагався якісно виконувати всі накази. Таким чином мене звільнили. Влітку я повернувся до цивільного життя, де продовжив працювати над дроном міношукачем. І в нас є добрий прогрес, а саме - працюючий прототип, з яким ми виграли державний грант від фонду розвитку інновацій. Багато вже зроблено, але попереду ще довгий шлях. Це досить складний проєкт.

- Як ваш досвід військового сапера допомагає вам зараз виготовляти дрони для розмінування?

- Звичайно, це - великий плюс, що я знайомий з матеріально-технічною базою, знайомий з процесом розмінування, знаю як працює система в цілому, тому бачу, як це все можна автоматизувати. Бо, якщо я будую дрони не маючи уявлення про те, як працюють сапери - це бродіння в темряві. Так, можна спілкуватися з іншими саперами, але це не дасть той досвід, який ти отримуєш безпосередньо в полях. Тому я рахую це величезною перевагою.

- Де знаходите фінансування на Ваш проєкт?

- На перших порах проєкт фінансувався з власної кишені, а також - з грошей моєї компанії. Пізніше - нам дали грант. Ще пізніше - підключився акселератор і зʼявились потенційні інвестори, з якими ми ведемо перемовини. Ми активно розвиваємось в цьому напрямку. З того часу, як я звільнився, все пішло набагато швидше. Ми подаємо заявки всюди, куди можна і є результат, але грошей, все одно, не вистачає, тому що проєкт обʼєктивно дуже складний. Нам потрібно багато кваліфікованих високооплачуваних інженерів. І в країні, навіть зараз, не вистачає всієї тієї експертизи, яка нам потрібна. Можливо, доведеться залучати людей з-за кордону. Тому фінанси - це основна проблема нашого проєкту. З моменту, як я звільнився, ми вже зробили прототип, він літає, він шукає міни, знаходить їх, але він не готовий до польового використання, тому що це прототип. Перевірка концепції - це ще не готовий продукт. Неможливо зробити фінальний продукт такого рівня в гаражі. Це зовсім інший масштаб виробництва, зовсім інша кількість людей, яка має бути залучена, інший рівень коштів, які потрібно вкласти. Це не те, що можна потягнути своїми силами, або навіть з залученням волонтерів. Потрібна системна робота протягом тривалого часу. Тут потрібне втручання або держави або крупних інвесторів.

- Чи є перспектива масштабувати цей проєкт і залучити більше фінансування?

- Так, є. Міністерство економіки та інші міністерства дуже гостро бачать цю проблему і намагаються всіма можливими способами допомогти таким проєктам, як наш. З’являються нові фонди, нові акселератори. Нажаль, в держави немає стільки грошей, щоб допомогти всім проєктам, але вони надають контакти, доступ до експертизи, до військових, дають можливість проводити випробування і отримувати від військових ще більше інформації, щоб покращити свій продукт. Завдяки цьому в нас є черга потенційних клієнтів, державних структур, а також - приватних операторів протимінної діяльності, які зацікавлені в наших дронах і хочуть їх отримати. Це все дасть змогу залучити кошти від приватних інвесторів, вітчизняних або зарубіжних.

- Яка ситуація із постачанням частин, комплектування для дронів? Це виготовляється в Україні чи постачається з-за кордону?

- Потрібно розказати, з чого складається наш дрон. Корпус є досить простим - це карбон і пластик. Цих матеріалів є вдосталь в Україні. Багато частин можна роздрукувати на 3Д принтері, що ми і робимо. Котушка металошукача - це теж досить проста річ, яку виготовляють в Україні, але також доступно багато зарубіжних варіантів. Далі йдуть електронні компоненти такі як: мотори, польотні контролери, різні сенсори - оце все, як правило, китайського виробництва, і ми це, звичайно, замовляємо. Причому, раніше це можна було просто замовити в Китаї, а зараз - частина китайських магазинів перестала відвантажувати їх, вони пишуть: «Ми дізнались, що наші компоненти використовуються у військових цілях і перестали відвантажувати їх для України і росії». Але, все одно, їх можна купити у Європі через треті сайти, просто це стало трішки довше і дорожче. Ми купуємо інколи з Америки, інколи - з Європи. На даному етапі нам багато компонентів не потрібно, бо в нас немає масового виробництва, але з часом це дійсно може стати вузьким місцем.

- Скільки є зараз людей у вашій команді?

- Разом зі мною - троє. І то - не на повний робочий день, тому що цей проєкт для нас збитковий, ми витрачаємо свої кошти та час, а у всіх нас є сім’ї, тому потрібно заробляти на інших проєктах. Тому на дрон залишаються вечори та вихідні дні. Це ще одна причина, чому все розвивається не так швидко, як нам би хотілося. Ми не маємо можливості повністю переключитися на цей проєкт, в нас поки немає можливості платити собі зарплату, щоб покривати базові потреби. Але коли достатні інвестиції зʼявляться, то ми одразу відкинемо всі сторонні проєкти та зосередимось виключно на дроні.

- Як думаєте, яка зараз роль дронів у веденні війни?

- Велика, але не вирішальна. Я думаю, вони важливі більше на тактичному рівні. Тобто, от конкретно в якомусь взводі чи роті це допомагає з розвідкою, виявити противника, задати йому ураження на відстані. Тобто, це дозволяє солдату не виходити з окопу. Але ж з дронами проти танків чи проти літаків не підеш. Нам, все одно, потрібне важке озброєння, і саме воно буде вирішальним на стратегічному рівні. Дрони - вони допомагають конкретним солдатам вижити, зберегти своє життя. Але дрони не приведуть нас до Перемоги. Наш ворог по використанню дронів вже зрівнявся з нами, тобто вони роблять те саме, що й ми. Ми скидали на них гранати з дронів - і от вони вже це роблять. Ми робили камікадзе-дрони - і вони вже це роблять. Вони відкривають цехи по збірці дешевих дронів для розвідки і скидання гранат і вже почали їх масово виготовляти. Крім того, у них є свої дрони, непогані, до речі: Ланцет, Орлан. Це серйозні дрони, які нам завдають багато клопоту. Тому я б не сказав, що ми маємо суттєву перевагу по дронам, а якщо поки й маємо, то вони скоро нас доженуть.

- Що на вашу думку кожен із нас може робити для пришвидшення Перемоги?

- Для початку залишатись в Україні - це вже буде суттєвим вкладом в перемогу. Навіть, якщо ми просто тут купуємо товари в магазині, користуємось транспортом, заробляємо і витрачаємо гроші - ми вже підтримуємо економіку, не даємо їй зупинитись. Далі - вже кожен може робити щось більше по мірі своїх можливостей. Але починати треба зі своєї сім’ї, підтримати близьких, друзів. Після цього, якщо залишається ресурс - згадати про ЗСУ та людей, які постраждали від війни. Але знову ж таки, якщо ви просто залишаєтесь в Україні і з вірою в перемогу намагаєтесь продовжувати жити нормальним життям, на скільки це можливо - ви вже робите багато. А решту зробить ЗСУ.

Авторка: Леся Нестор, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Дрогобич