Ми публікуємо серію інтерв’ю з координаторами ВІ «Активна Громада» в різних регіонах України. Вони розповідають про те, як організовують волонтерство та важливі ініціативи у воєнний час, а також про власний досвід війни.

До вашої уваги – інтерв’ю з координаторкою в Одесі. 

Як розпочалася війна в Україні для тебе?

Для мене війна почалась 8 років тому. Відчула війну дуже давно. Якщо ж говорити про повномасштабне вторгнення, то ще до 24 лютого протягом місяця розуміла, що воно розпочнеться. Десь за тиждень відчула, що це питання кількох днів.

Звідки була така інформація?

Я не можу сказати, що це була інсайдерська інформація, скоріше аналіз того, що відбувається зараз у світі. Ми ще з подругою зустрічалися в січні та говорили, чи буде чи не буде повномасштабне вторгнення. Дійшли думки, що, мабуть, не буде, бо путін же не зовсім з'їхав з глузду. Але ми помилились. За тиждень до подій, було два дзвіночки про те, що повномасштабне вторгнення буде. По-перше, в Донецьку почалася евакуація місцевого населення. По-друге, росія офіційно визнала незалежність так званих “днр”, “лнр”. Єдиним питанням було “коли”?

Як почався ранок 24 лютого?

Я прокинулася від вибухів, сказала чоловікові:

– Почалося. Збирайся, підемо знімати всю готівку, треба мати гроші.

І ми пішли о 5 ранку. Він ще бурчав: куди ми йдемо, все буде нормально. Готівку зняли, черг ще не було – вони почалися за годину, дві. Коли відбуваються серйозні події, в мене вимикається паніка, а вмикається здоровий глузд. Я думаю про те, що треба робити. Панікувати, показувати емоції можна пізніше, коли загроза минула.

Далі чекали, що буде, потроху волонтерили. Спочатку взагалі було незрозуміло, що робити, що буде з Одесою. Достатньо швидко тут створили військову адміністрацію, яку очолив військовий. Це стало для багатьох сигналом, що за Одесу будуть битися і оборона буде укріплюватись максимально. Від цього особисто мені полегшало.

Чим ти займаєшся зараз? Чи твоя діяльність відрізняється від діяльності, якою ти займалася до повномасштабної?

Скоріше за все ні, але додатково з'явилося волонтерство. Перші тижні воно було основним заняттям. Всі допомагали в різних сферах – знайомим, близьким, незнайомим. Де ти міг допомогти – допомагав. Потім я зрозуміла, що мене не вистачає на всіх, і виключно волонтерство – це не моє. Я можу допомагати, але в певних періодах. І звісно треба працювати і за щось жити. Коли багато береш на себе, ти емоційно вигораєш. Потрібно правильно все скомпонувати, і мати на все час та наснагу. Сьогодні є і те, і те.

Що саме робиш у волонтерстві?

Я допомагаю в інформаційному просторі: оформлення документів, пошук роботи, отримання гуманітарної допомоги, але було таке, що пакувала гуманітарку. На сьогодні це здебільше інформаційна діяльність. Це саме той момент, коли волонтерство поступово стає частиною життя і ти вже її не можеш виокремити в якусь окрему діяльність.

Чи були думки виїхати з Одеси?

Я виїжджала на декілька днів. Сильно хвилювалися батьки, потрібно було їх вивести на деякий час, щоб змінити обстановку. Виїхали і зрозуміли, що все буде нормально і треба повертатися додому. Паніка пройшла. Мабуть, це треба було, щоб зрозуміти: не потрібно переїжджати, а треба перезавантажитись.

Як зараз Одеса?

Одеса стоїть. Люди згуртовані, волонтерять. Сьогодні тут немає такого, щоб хто звітував, що робить. Більшість активістів, яких я знаю, працюють щосили, але не виступають в ЗМІ, не пишуть дописи. На це просто не вистачає часу. Хтось навпаки більше пише. Є спільнота в Одесі, яка займається тим, що допомагає, і таких людей багато. Тривожна ситуація була з перевіркою деяких благодійних фондів/організацій, це призупинило їх роботу. Я не проти перевірок, обліку та аудиту, але все має бути на часі. Зараз, на мою думку, це має відбуватися в інший спосіб, щоб організації не припиняли надавати допомогу. Вірю, що і цю хвилю перевірок одеські благодійники переживуть.

Що ти робиш для Перемоги?

Виживаю. Не втрачаю глузд в цей час. Це мій особистий внесок – зберегти своє психічне здоров'я і моєї сім'ї.

Чи планувала майбутнє?

Я живу активно, роблю все, що планувала та хотіла. Мої плани на цей рік не змінилися. Відкоригувалися, алеале не змінилися. Я давно перестала відкладати життя. 2014 рік навчив мене, що в мене не буде такого ж самого дня, тижня, місяця, він пройде і його немає. Я почала багато чого робити. Нарешті дооформлювала документи, на які не вистачало часу. Зараз стажування в адвокатурі, отримала водійські права. Вчу англійську, знайшла класного викладача – військового журналіста. Коли він каже, шо в нього стріляють, я розумію, що це не те, що стріляють в Одесі. Це інша історія. І я кажу, що чекаю. Він, знаючи багато мов, пішов працювати на фронт. Військова журналістика – це дуже небезпечно. І більшість часу він там, де проходять бойові дії.

Чому вирішила залишитися в Одесі?

Куди бігти? Куди? Я вже прибігла. Я вже виїжджала багато років тому і знову не хочу. Я налагодила життя і розумію, що наразі немає і дай Боже не буде активних бойових дій в Одесі. Тут можна залишатись. Прилетіти може зараз будь-куди і ти не знаєш, куди саме. Якщо буде все добре і буде стояти Миколаїв, працюватиме ППО, можна жити. Так, є коригування, є певні обмеження. Я хотіла віддавати дитину в садочок, але цього робити не буду, бо він територіально далеко. Державний, що поряд, закритий. Для мене безпека моєї дитини важлива. Я зрозуміла, що дуже люблю Одесу, хоча це і не моє рідне місто, після того, як виїхала на кілька днів і не знала, повернуся чи ні.

Чи планувала виїзд за кордон?

Ми думали колись давно виїжджати на постійне місце проживання, але зараз як біженка не хочу. Я хочу робити те, що я хочу, а не те, що можу. Зараз, коли я бачу, як живуть мої знайомі, які виїхали раніше, чую, як вони говорять про інші країни, розумію, що у нас таки краще. Тут легше.

Що робитимеш після Перемоги?

Поїду до рідних і близьких мені людей. Хтось зараз за кордоном, хтось – в окупації. Додому поїду в Донецьк, не була там багато років. У мене буде одна велика подорож. Поїхати туди, куди сьогодні ти не можеш дістатися, побачити і почути тих, хто далеко. Все інше можна робити і зараз.

Що тебе підтримує?

Сім’я. У мене спокійний чоловік, він мене заряджає своєю впевненістю. Іноді питають: чому ти така спокійна, вас там же зараз обстрілюють? Кажу, що знаю, чую. Не те, що я нічого не боюся – боюся і мені страшно, іноді дуже і дуже страшно. Мене надихає сім'я, вони спокійна – я спокійна. І море. Якщо треба перезавантажитись, йду до моря.

Що побажаєш Україні і українцям?

Вірити в себе, в Перемогу. Мати терпіння, розуміти, що це все не швидко, але відбудеться. Перемога буде, але не швидка. Мати вдячність за те, що ми маємо. Мати вдячність до тих людей, які віддають багато за нашу Перемогу, особливо ті, хто зараз воює.