«… А далі – працювати, відновлювати, відбудовувати заради нашого майбутнього, майбутнього наших дітей, нашої Держави!», – Наталiя Мазур про те, як важливо не втрачати вiру в Перемогу та, попри все, жити далi і берегти один одного.

росія щодня руйнує ракетами життя українців. Кожна сім'я ВПО - це історія про біль, переживання, спроби почати нове життя. Ми збираємо історії українців, які були змушені покинути свою домівку, рідних, багато хто - справу свого життя. Сьогодні - історія ВПО Наталії Мазур з Миколаєва.

«Вдень, щоб хоч трішки відволікатись, шили прапори, пов`язки, балаклави для наших бійців. Ввечері - знову у пiдвал», - розповідає Наталiя Мазур, мешканка Миколаєва, для якої Богуслав став «другим домом».

- Історія зустрічі війни, для всіх нас вона спільна, але у кожного – своя. Чи пригадаєте, як для Вас розпочався цей день?

- Моя iсторiя зустрiчi вiйни в Українi розпочалась, як i для всіх українців, 24 лютого 2022 року. Вдома, у моєму рідному мiстi Миколаїв. Цей страшний день я запам`ятаю назавжди! Це мав бути звичайний робочий день, я мала прокинутись о 7 ранку, зробити звичайнi ранковi справи i поїхати на улюблену роботу. Але… замість цього: п`ята ранку, дивлюсь у вікно - вибух, червоне зарево. Серце завмерло. Розбудила сина: «Щось вибухнуло!». А він менi: «Мама, тобi здалося, спи»… Лiг біля мене i знову - вибух… Потім - знову. Страшно, паніка. Не знаю, чому, але збираю речi тремтячими руками й не можу зрозуміти, навіщо я це роблю…

- Певно, відчували, що так потрібно. Що було далі?

- Шоста ранку, зателефонувала подруга. Її чоловiк вiйськовий. Був військовим…Він загинув у березнi. зателефонувала і говорить: «Почалась війна! Юра сказав, що це війна! На нас напала росiя!». Потім зателефонував мій чоловiк, який на той момент був у Києвi, i сказав те ж саме. Я просто не могла повiрити: як війна? Як росiя? У нас там рiднi. Хіба таке можливо? Чоловiк сказав збирати найнеобхiднiшi речi, документи i йти до батьків. Ми так i зробили з сином. Коли прибiгли, батьки нам не повiрили, бо нічого не чули, спали. Увiмкнули телевізор i, на жаль, все підтвердилось. У мiстi паніка, черги в банкомати, в супермаркети, всi кудись поспішають, кудись біжать, транспорт не працює… А далi…цi жахливi «повiтрянi тривоги», вибухи… Тиждень у батьків. Потім вибухи через річку, напроти будинку. Наляканi, почали ночувати у пiдвалi церкви: тиждень, другий. Вибухи кожного дня, не хотiлось нічого. Просто жити. Постійно на телефонi з рiдними, близькими, друзями по всiй країнi: «Як ви?», «Де ви?». Постійний моніторинг новин. Згодом, ми вже почали вiдрiзняти звуки вибухів, тобто, розуміли, з якого пристрою в нас запускають ракети. Це страшно. Вдень разом iз сестрою та нашою кумою, почали, щоб хоч трішки відволікатись, шити прапори, пов`язки, балаклави для наших бійців. Ввечерi - знову у пiдвал з батьками, дітьми, собаками. Далi перебрались до мене, подалi від берегової зони.

- Коли і як наважилися переїхати з рідного міста?

- Усi разом, майже мiсяць, жили у мене. Чоловiка, на той час, не бачила вже 2 мiсяцi. Повернутись додому просто не було можливостi. Ночi тоді проходили у коридорi. Втім, дякуючи нашим керівникам: міському голові Олександру Сенкєвичу та начальнику обласної військової адміністрації Віталію Кiму, ситуація у мiстi була під контролем: почала вiдновлювати роботу інфраструктура, транспорт, магазини. Та небезпека була цілодобово.

29 березня ракета влучила в ОВА. В цей день загинуло багато моїх колег, постраждали друзi. Це було дуже важко. Тодi, у квiтнi, зателефонував брат з Богуслава i сказав, щоб ми збиралися і їхали до нього. Ми вагались, дуже важко було покидати рiдну домівку, але все таки наважились. Так ми опинились у цьому гостинному мiстi.

- Як вам дався переїзд? Як зустріло місто, люди?

- Звичайно, в першi тижнi було важко. Не вдома –  й цим все сказано. Брат намагався створити для нас усi умови, аби нам було комфортно i ми за це дуже вдячнi, йому й його дружинi. Родичi, сусіди допомагали продуктами, морально підтримували. Але ми продовжували жити в страху, жахались кожного звуку, схожого на ракети та вибухи. Мовчу вже за грім та блискавки. Далi почались знайомства з містом, з працiвниками адмiнiстрацiї, волонтерами, ВПО з рiзних куточків нашої найкрасивiшої країни. Нас оточували приємнi люди, ввiчливi, доброзичливi. I за це ми дуже вдячнi кожному! Вiдвiдали музеї Богуслава. Хоча раніше їздила сюди на пару днів майже щороку, до брата, але тепер мiсто відкрилось для мене зовсiм по-іншому, стало другою домiвкою.

- Як почуваєте себе у нових умовах? Чи дуже змінилося Ваше життя?

- Далi - взяла себе в руки, продовжую працювати дистанційно (у системi освiти Миколаївської областi). Життя знову почало набувати сенс. Тепер працюю, працюю, працюю. Серце болить за нашу освiту, освітян й всіх причетних до цієї cфери. З болем у серцi спостерігаю за тим, як у моїй областi, в моєму мiстi, рашистськi ракети руйнують навчальні заклади та установи. Пишаюсь кожним нашим педагогом, адже не зважаючи на це, вони планують навчальний рік, готують конспекти, шукають цiкавi матеріали для учнів, студентів. Тому не можу залишатись осторонь i завжди на зв`язку. Попри все, готуємось до нового навчального року, проводимо онлайн-наради, онлайн-семiнари з керiвниками закладів освiти i не втрачаємо вiру в нашу Перемогу.

- Що б побажали зараз кожному українцю та українці?

- Саме цього й бажаю всім українцям: не втрачати вiру в Перемогу, попри все -  жити далi, робити свої справи, берегти себе i своїх рiдних, підтримувати одне одного у цей страшний час, не здаватись. Бо ми – найсильнiший,

найвитриваліший, вільний, нескорений, працелюбний народ! Все буде Україна!!! Безсумнівно!

- А що мрієте зробити насамперед після нашої перемоги?

- Менi важко сказати. Просто хочеться обійняти усіх своїх рiдних, друзів, колег. Побачити кожного не через екрани cмартфонiв та ноутбуків, а особисто. А далi – працювати, вiдновлювати, вiдбудовувати заради нашого майбутнього, майбутнього наших дітей, нашої Держави!