Вітаємо на порталі Активної Громади! Увага, портал працює у тестовому режимі. Повідомляйте нам про помилку на сайті. Детальніше
10 Серпня 2022
Тетяна Кавуненко

Історія Марії Смаровоз - ВПО з Миколаєва, яка була змушена разом з родиною покинути рідне місто і переїхати в Богуслав, тікаючи від війни, яку розв'язала росія проти України. 

1338

Щодня народ України мужньо бореться з російськими окупантами, захищає свою землю, потерпаючи від руйнування інфраструктури, житла і зазнаючи непоправних людських втрат.

У результаті повномасштабного вторгнення росії, значна частина населення України, передусім: жінки, діти та літні люди, були змушені залишити свої домівки й шукати житло в безпечніших куточках України або стали шукачами прихистку в інших країнах. 

Сьогодні - історія Марії Смаровоз, ВПО з Миколаєва, яка була змушена разом з родиною покинути рідне місто і переїхати в Богуслав, тікаючи від війни, яку розв'язала росія проти України. 


- Історія зустрічі війни: з одного боку - для всіх нас вона спільна, але у кожного - своя. Чи пригадаєте, як для Вас розпочався цей день?

- Четверта ранку 24 лютого. Крізь сон почула шум літаків. Лежу, гадаю: з чого б це? О п'ятій годині ранку дзвонить сестра, питає, що роблю, і каже мені: "Вставай, ты что не слышишь? Война началась!". Я не вірила, поки не почула вибухи. Час йшов, та я не знала, що робити. Але, як зазвичай, автоматично збираюсь на роботу. Діти - до школи. Вчителька пише їм залишатись вдома. Мені з роботи не дзвонять. Дзвоню сама та співробітниця в дорозі на роботу, вона не місцева, з села поряд з містом. Тоді я й вийшла з дому. Йду на зупинку - їхати на роботу. Годину чекаю маршрутку. Немає. Кінцева моєї маршрутки - військовий аеродром Кульбакіно, де, як з'ясувалось потім, прилетіла ракета. Пізніше - бачу в телефоні з'явилась робоча група й керівництво пише, щоб всі їхали на роботу. Але через 15 хвилин - кажуть сидіти вдома до наступного тижня. Ніхто не вірив, що це надовго. Це були не погрози від путіна, а повномасштабне вторгнення до нас.


- Яким було Ваше життя до повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- До цього - я багато працювала у своєму рідному місті, по 10-12 годин, новини дивилась раз на тиждень. Про танки та російські війська біля нашого кордону дізналась за чотири дні до цього. Не вірилось, що це відбудеться взагалі та я гадала, що політики порозуміються. Те, що відбудеться повномасштабна війна, я взагалі не уявляла. Ще й сирени в місті так і не перевіряли, як обіцяли. Життя було звичайним: робота - дім - діти, плани на майбутні пів року, які частково втілилися, дякуючи Богу.


- Коли і як наважилися переїхати з рідного міста? Як вам дався переїзд? Як зустріло місто, люди?

- В Богуслав ми приїхали до родичів 17 квітня. Нас тепло прийняли. Нанесли багато харчів та дали все для зручного розташування. Та, все одно, ми важко звикались з новими умовами, пристосовувались до життя великою кількістю людей разом. В душі було відчуття, що нас виставили з дому. Та й дім був уже не надійною фортецею, обстріли були геть поруч з домівкою. Ми дуже налякались тоді. Але згодом деякі наші мешканці поїхали додому, налагоджувати життя у вже звільнене місто Ірпінь. Та і я згодом заспокоїлась, потроху приймаючи все, як є. Ще й природа та люди лікують. В мене з'явилось відчуття, що я у відпустці.

Зараз наче відпустка затягнулась. До того ж без діла я не звикла сидіти. Діти вдало вступили до коледжів, для цього їм був потрібен затишок, який ми тут і отримали. Зараз життя в постійному очікуванні, що «ну от в цьому місяці ми точно повернемось додому». І так вже другий місяць літа. Їхали пересидіти у брата дві-три неділі...


- Як почуваєте себе у нових умовах? Чи дуже змінилося Ваше життя?

- Приїхавши в Богуслав, ми як раз змогли допомогти сім'ї брата з городом. Перекопали його та саджали картоплю. Взагалі, я майже виросла в селі, роботи не боюся, я завжди їздила до родичів в дитинстві та в юності (с. Саварка - одне з них). А от мої діти - вони зовсім не знають сільського життя. То зараз познайомились. Живемо ми зараз в старій частині Богуслава, у приватному будинку, майже з усіма умовами. Ми кожен день поливали квіти в палісаднику у жінки брата та квіти у себе у дворі. Фізична праця - лікувальна. З одним із синів почали малювати картини за цифрами, допомагаючи один одному. А з іншим сином - ми готувалися до співбесіди для вступу в коледж.

Потім у нас була фруктова закрутка, з якою діти мені теж дуже допомагали, чого раніше не робили. Вони збирали ягоди та фрукти, обробляли їх, допомагали, як могли. Це виявився кропіткий труд для них та поміч мені в зимових закрутках для нас. Садочок дав гарний врожай. Взагалі, мені така робота на радість та і я була при справі.

Ще ми багато ходимо: походи за гуманітарною допомогою познайомили нас з містом, з його чудовими краєвидами річки Рось. Зелене, квітуче, із вишневим, яблуневим, грушевим, липовим цвітом містом. Волонтери міста тут надзвичайні! Я дуже вдячна їм всім за допомогу! Дякуючи місцевому волонтерському штабу «Богуслав Січ», ми більше дізнаємось про Богуслав та його мешканців, екскурсії дуже цікаві. А майстер-класи з ткацтва з Валентиною Ткач - взагалі цілющі, ми на них відпочиваємо душею. Валентина дуже чуйна людина, в її майстерні дуже затишно, чарівно як в давнині. Коли робиш різні ручні вироби - це заспокоює й відволікає хоч на деякий час від новин з дому, який під постійними обстрілами.


- Як повномасштабне вторгнення вплинуло на Ваше життя та життя Ваших близьких?

- До війни ми з сестрами лікувала мою двоюрідну сестру. У неї був рак. Я знайшла волонтерів, які нам почали допомагати ще більше, бо руки опускалися у всіх. Та й гроші були потрібні завжди. Через війну сталася затримка зі збором грошей, а потім - з можливістю відвезти сестру в Київ на хімієтерапію. Все затягнулось і ми її втратили 14 березня. В неї залишився чоловік та двоє діточок: дівчинка 9 років та хлопчик 12 років. Він ще й був тоді в ТРО, а тепер - з дітьми. Вони у Вінницькій обл. живуть, то ми тільки в квітні, поїхавши з міста, мали змогу попрощатись із нею вже на могилі. В рідному селі нашої області. Бо не мали змогу виїхати з Миколаєва. Ця трагедія не єдина у нас. Ще ми втратили друга - морського піхотинця, чоловіка нашої подруги та його двох товаришів. Їх забрала зрада серед своїх. Березень був дуже тяжкий.


- Розкажіть свою історію волонтерства?

- До війни я працювала закрійником жіночого одягу, який ми шили для київських та московських бутіків. Перший тиждень війни вся моя сім'я та родичі ховались в напівпідвалі церкви Віфанія, поряд з домом. Цілодобово там знаходились. Прибігали купити їжу та щось приготувати - і знов бігли ховатись. Тривоги тоді були усю ніч та півдня. Це був жах. Згодом, паніка стала потроху зникати й з'являлось бажання щось робити, чимось допомогати нашим хлопцям, які самі йшли в ТРО. Ми знов ночували та жили вдома. Ми з сестрами (рідна, двоюрідна, троюрідна) та іншими родичами й дівчатами об'єднались і шили дощовики, прапори, балаклави, зав'язки. Тканину шукали, де тільки могли, її нам давали безкоштовно. Ми все це кроїли та шили.

Робили до комендантської години і з самого рання. Деякі дівчата і вночі шили, гарно маскуючись, бо дуже треба було зробити. І багато. Вся моя сім'я допомагала мені. І діти допомагали. Кума просто прийшла й навчилась шити, бо мені треба було постійно кроїти для всіх дівчат, а машинка простоювала. Тканини вистачило на три тижні. Потім в місті ставало складніше і наші дівчата потроху роз'їжджались, хто куди з міста. Я трохи відпочила, бо захворіла від такого перенавантаження з роботою та біготнею. Живу я на 8 поверху, ліфти тоді повідключали для безпеки.

Тоді вже і моє керівництво на роботі перебудувалось на пошив бронежилетів та покликали мене їхати працювати у цех на краю міста, зі сторони Херсона. Я відмовилась, рідні не відпускали. Я шукала роботу у своєму районі й ще трохи шила спецодяг. Потім ми, все ж таки, поїхали з міста. Сестра наполягала, бо було все гучніше й обстрілів побільшало. Прильоти були й в наш район. Я б навіть сказала, що то був обстріл. З собою ми взяли й наших братів менших: двох собачок.

Та я, все одно, мрію допомагати знов нашим захисникам, шиючи все необхідне для них. Перед від'їздом, моя знайома почала розробляти і закуповувати все необхідне для броників, загрузок сумок та поясів різного виду. Бо волонтери тоді давали гроші, аби отримати все необхідне для військових, та нічого не було чи треба було чекати з-за кордону чи де-ін-де. Ці дівчатка працювали й працюють у моєму районі. Хочу з ними працювати, коли повернусь додому, щоб хоч ще якось допомагати нам прийти до перемоги. Поки мене не було, я допомогла через цих дівчат хлопцям з ТРО придбати рюкзаки та розгрузки - пояси майже безкоштовно. Тільки за матеріал сплатили волонтери. Ще намагаюсь хоч скільки грошей пересилати на купівлю машин нашим хлопцям на «нуль» або ще на якісь їхні потреби. Підтримую зв'язок з миколаївськими волонтерами та волонтерами області. Збираю кошти на ремонт машини нашого друга-волонтера. Він воювати не може, допомагає на машині по місту та області.

Зараз одна з сестер кличе шити бронежилети та форму. Інша сестра-волонтер теж повернулась додому та кличе в'язати маскувальні сітки. Вже знайшла матеріал, закупили та все придбали, тільки рук не вистачає. Роботи багато. Треба їхати допомагати. Тримають діти. Та, сподіваюсь на краще: що ще трошки й ми повернемось додому!




- Що б побажали зараз кожному українцю та українці?

- Я бажаю нашим воїнам сил та наснаги, щоб перемога скоріше була за нами! І щоб ми в тилу мали бажання та змогу допомагати їм виборювати перемогу. Вони рятують нас, а ми – їх. Так і має бути. Бажаю всім нам миру. Тільки перемоги та свободи! Щоб Україна наша була сильна, незалежна та багата і ми разом з нею. Бо ми в неї є, такі, що єднаються та допомагають, нас таких багато. І щоб наші діти, дивлячись та допомагаючи нам, розуміли ціну свободи й миру. Щоб берегли це. Бажаю всім здоров'я та щоб всі дочекались своїх рідних цілими та неушкодженими.


- А що мрієте зробити, насамперед, після нашої перемоги?

- Після перемоги - подякую Богові, обійму та зацілую найрідніших та зберу усіх близьких відсвяткувати ПЕРЕМОГУ! А ще - я обов'язково після перемоги здійсню нашу з синами мрію: піднятись на Говерлу. Це був наш план після вступу до коледжів. Нехай мрії кожного збуваються! Далі буде!

Інтерв'ю провела: Анастасія Ращенко, комунікаційна менеджерка ВІ "Активна Громада" у м. Богуслав

Коментарі

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментар