«Якось я одна поїхала на роботу по продукти, назад їду і бачу – машина «Z-ковська». А поруч взагалі нікого не було, пусто. І тут ця машина під’їжджає. У мене вже серце в п’ятки…» - переселенка із Херсону Олена Проценко про життя в окупації.

- 24 лютого для всіх нас — це спільна історія, але все-таки для кожного своя. Як Ви пригадуєте 24 лютого, як Ви дізналися, що розпочалася повномасштабна війна? Ви були морально готові до цього?

- Я прокинулася 24 лютого дуже рано, чоловік щось там «воював» з телефоном. Я кажу: що ти робиш? - Нічого. І далі в телефоні. Він тоді вже все зрозумів, а я ні та далі собі заснула. Потім вже прокинулася, щоб на роботу збиратися. Чоловік тоді й каже: вже почалася… Війна. Спочатку не повірила. Трішки пізніше, десь о 7-й годині, був великий «бабах» прям навпростець від нашого дому. Там неподалік Чорнобаївка, а там в аеропорт, у якісь бази поцілило. Гепнуло добряче. Отак розпочався ранок. Я взагалі не думала, що може бути війна. Чоловік пропонував трішки підготуватися, круп закупити, а я просто виключала таку можливість. До того ж за тиждень до початку повномасштабної війни хворіла коронавірусом. Тому і часу не було на якісь закупи. І взагалі не хотілося вірити. Для мене це було все несподівано.

- Можемо поговорити про життя в окупації? 1,5 місяця: як це було?

- Перші дні були сирени. Сусідка з родиною бігали у бомбосховище. А ми якось ні, нам просто не вірилося. А потім в одному із місцевих телеграм-каналів побачила ролик, що до Херсону наближається колона танків. І по відео бачу, що це наша місцевість, що вони зовсім неподалік. Дуже страшно тоді стало. І ми з родиною відразу поїхали на дачу. Вона в нас у нелюдному місці, в очеретах, людей поруч немає. Десь днів три ми там пробули. Сирени чули, чули сильний бій на мосту «Антонівському», при в’їзді в місто. На дачі було страшно залишатися і тому ми повернулися в Херсон. У сховище ми не ходили, коли були сирени ми просто виходили у двір з сусідами та чекали поки перегуде… 3-го березня російські війська увійшли в місто – по всіх групах вже були ролики, як вони колонами переміщаються по місту – я тоді три дні з дому не виходила. Тоді вулиці були пусті. Пізніше вже по магазинах почалися черги. Магазини й аптеки тоді працювали лише до 2-х годин, у 4 години вже було все зачинено, тихо-пусто. Ліки взагалі в перші дні розібрали, мало що залишилося. Але все ж працювали. Були черги, але і була можливість запастися і засобами гігієни. Просто ніхто не готувався до війни, запасів ніхто не робив і розуміли, що поки місто в окупації ніхто привозити нічого не буде. Тому всі запасалися, всюди були черги. Моторошно було стояти в чергах. На роботу ми тоді не ходили. Ми з чоловіком працювали на комунальному підприємстві, Херсонському водоканалі. У перший день ми все ж поїхали на роботу, адже керівництво мовчало взагалі, ніхто не казав, що робити. І це попри те, що стовп диму стоїть за хатою, знайома з сином із сумкою в бомбосховище біжить, а ми як два … - на машину і на роботу. Пізніше вже їздили на роботу по допомогу. Якось я одна поїхала на роботу по продукти, назад їду, бачу – машина Z-тковська. А поруч взагалі нікого не було, пусто і тут ця машина під’їжджає. У мене вже серце в п’ятки. А вона просто розвернулася і поїхала в іншу сторону. Заблукала, напевно. Загалом, було відчуття, як у фільмі «Один вдома»: ти наче в себе вдома, але в небезпеці. Виходиш на вулицю, бо все одно треба кудись піти й ти йдеш, і таке моторошне відчуття, відчуваєш себе беззахисною. Ти один і немає жодного соціального захисту, чужинці вдома у тебе і ти не захищений. І не знаєш, чого чекати.

- Як і коли Ви вирішили, що треба виїжджати?

- Спочатку я не збиралася нікуди виїжджати. Мені здавалося, що ось-ось все закінчиться, вирішиться. Ну не може бути такого, що це надовго. Деякий час взагалі не випускали з міста: комусь, звісно, щастило, а було таке, що і розстрілювали. Тому, я боялася і навіть не думала про те, щоб виїжджати. Пізніше більш масово почали виїжджати. Перед нами брат з сім’єю виїхали, тому, ми з родиною все ж наважилися. Ми дуже довго вагалися і ухвалювали рішення. Особисто мене вмовив мій батько: заспокоїв і переконав. Був один шлях, через який випускали, всього 9 блокпостів: дуже страшно було. Тоді нам пощастило і ми виїхали за день. Зараз же люди виїжджають тижнями.

- А яка зараз взагалі ситуація у Херсоні? Ви спілкуєтеся з тими людьми, які там залишилися?

- Так. Приміром, у нас на водоканалі люди працюють, вони підтримують життєдіяльність міста. Багато людей звільнилося, коли все перейшло до рук окупантів. Нині там вже російські гроші «ходять», гривня є, але її намагаються витіснити. Їх дуже важко перевести у готівку. Люди отримали пенсії на картку, а як зняти готівку – незрозуміло, як і те, що з нею робити.

- Ви відразу знали, що їдете в Богуслав, Ви знали про це місто? Як Вас зустріло місто, люди, місцева влада? Як Ви пристосовувалися до нового життя? Що було найтяжче, а що давалося легше?

- Друга дружина мого батька – вона з Богуслава, а її мама з села поблизу. Тому, нас тут і прихистили. Нас поселили в гуртожиток, там дуже хороші умови. За це велика вдячність директору Богуславського гуманітарного коледжу. Спочатку взагалі не вірилося, що ми тут. Страшно було. Особливо сирени. Коли ми ще були у Херсоні, там сирен майже не було, адже була окупація. А тут сирени та досить страшно спочатку було. Здавалося, що «прилетить» саме туди, де ми знаходились. Зараз вже трішки звикли. А так, тут у вас дуже красива природа – це якраз і втішає. Коли важко, то йдеш на природу і відразу стає легше. Тому стараємося більше часу так проводити. Намагалася тут знайти роботу, але поки безрезультатно. Моя 7-річна донька дуже комунікабельна – відразу в гуртожитку знайшла собі друга. Потім на гурток малювання той, який волонтери проводять для діток, пішла. Там знайшла багато друзів. Зрозуміло, що сумує то за іграшками своїми, то за друзями. Але взагалі, все добре. Щодо навчання – то дуже сподіваємося, що воно буде онлайн. Адже дуже хочемо продовжити навчання зі своєю вчителькою. Вона теж нещодавно вибралася з окупації, зараз в Ірпені проживає. Та й багато друзів звідти повиїжджало. Там морально дуже важко. Окупанти свої права «качають», змушують школи відкривати. Їм головне, знімати відео для своїх каналів — що там все добре, всі щасливі від того, що прийшов «русскій мір».

- Як Ви підтримуєте себе морально, коли важко?

- Стараємося долучатися до різних заходів. До прикладу, ваші майстер-класи відвідуємо всією родиною, виходимо на природу, то ходимо сітки маскувальні плести.

- На Вашу думку, що кожен з нас має робити аби пришвидшити перемогу? Ваші побажання українцям?

- Треба підтримувати єдність, не сваритися, долучатися до різних заходів корисних. А не сидіти в соціальних мережах і «нагнітати», краще щось робити.

Навіть в окупації в нас там люди один одного дуже підтримують: варять борщі й годують нужденних. Підтримувати треба один одного. І менше дивитися поганих новин, потрібно шукати щось хороше. Підтримуйте єдність, любіть, підтримуйте, не сваріться і вірте у перемогу. І все буде Україна! І не шукайте приводів для сварок!

- Що найперше зробите після нашої Перемоги?

- Дуже хочу додому! Хочу, аби повиганяли звідти оту русню, дуже хочу побачити свою бабусю. Вона взагалі зараз на Донеччині. Вже 8 років її село під окупацією. Щоправда, 2 роки тому я їздила до неї. А коли розпочався коронавірус – туди взагалі не пускали. Бабуся в мене вже дуже старенька, тому я дуже хочу її побачити.

Інтерв’ю підготувала: Анастасія Ращенко, координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав