Андрій Гладкий через війну втратив дружину та все майно. Але, попри пережите, намагається жити далі. А ще допомагає з іпотерапією військовим та дітям з інвалідністю. 

10 років працював на шахті в Бахмуті, а тепер доглядає за кіньми в Кропивницькому. 

У кінному клубі в Кропивницькому він щодня з ранку до вечора. У мороз і спеку. Такий графік його влаштовує. Ніколи думати про погане. Чоловік доглядає за тваринами, яких викупили у м’ясників, недбайливих господарів чи вивезли з небезпечних територій.

Андрію Гладкому 45 років. Народився чоловік у Харкові. Коли йому було три роки, батьки переїхали на Донеччину. Там він виріс, одружився, там народилася його донька. У Бахмуті чоловік працював на соляній шахті сантехніком. 

«Нині від міста лишилися тільки спогади. Гарне місто було, чисте, останнім часом мер зробив алею троянд велику, дуже гарну. Соляні поклади, шахти, гіпсові шахти, завод шампанських вин – один з найбільших в Україні і навіть за межами України. Зруйнували ворожі снаряди і житло, а були і квартира, і будинок, і транспорт. Та найстрашніше – вбили дружину… », - із болем згадує Андрій. 

«Спочатку ховались під час бомбардувань у будинку між двома стінами, потім перейшли у підвал, а коли ворожий снаряд потрапив у будинок, то чудом вижили… У кого діти, в кого батьки – все там лишилося. В мене все, що лишилося – це рюкзак і собака – з чим я приїхав у Кропивницький», - розповідає Андрій.

Виїхали з Бахмута і рідні Андрія. Родину розкидало по всій Україні – хто у Вінниці, хто у Львові, сам він у Кропивницькому з донькою, яка навчається в релокованому з Донеччини медичному виші, та зятем. На Кіровоградщину переїхав вже з Краматорська, куди спочатку евакуювався.

«Доньку я ще раніше відправив – щойно почалися бойові дії. Вони теж не хотіли батьків кидати. Але ми їх змусили – щоби хоча б хтось живий лишився», - згадує Андрій.

До переїзду в Кропивницький Андрій Гладкий про це місто не знав нічого. У кінний клуб також потрапив випадково – знайомий порадив прийти подивитися. Раніше жодного стосунку до тварин не мав, були котики-собачки, а от великі тварини – перший раз стикнувся. Знайомий порадив, каже, прийди подивися. Подивився – сподобалося, тваринки якось відволікають від цього всього, ну, і дітки ж приходять. Одним словом – подобається тут. 

Чоловік зізнається: спочатку норовливих коней боявся. Та скоро усвідомив – спілкування з тваринами – ще та терапія. Нині зрозумів найголовніше – до всіх треба підходити з ласкою, в жодному разі не можна підвищувати голос. Каже, що любить всіх тварин і виокремити улюбленця не може.  Ось Мілка – як шоколадка. А поруч з нею – Моллі. Вона особлива тим, що в неї очі різні. Любить гратися – як і усі. Подружилися з нею, як з домашньою твариною. Загалом тут більше десяти коней. Спочатку боявся і підходити до них. Потім звик і пішло-поїхало потроху.

«До того ж, почуваюся тут корисним. У клубі поранені військові займаються реабілітацією. А в контактному зоопарку безплатно час проводять їхні рідні та діти з інвалідністю. Вважаю, що тут можу створювати за допомогою свійських тварин арттерапію, ка мінімізує тривожний та стресовий стан, що виникає під час війни», - наголошує Андрій. 

Довідка. Матеріал підготовлено та опубліковано в рамках проєкту "Активна Громада: право вибору", який підтримується Національним Демократичним Інститутом (NDI) за фінансування наданим Агентством США з Міжнародного Розвитку.

Примітка. Місія "Активної Громади": досягнути добробуту через демократичний розвиток громад України. Мета на 2025 рік: активізувати та залучити щонайменше 1% громадян до участі у прийнятті рішень та просуванні реформ в Україні на системній основі для добробуту в громадах України. Ініціатива створена в межах діяльності Інституту "Республіка". Ми працюємо задля підвищення свідомої активності громадян.

Авторка: Надія Гармазій , комунікаційниця "Активної Громади" м. Кропивницький.