Вітаємо на порталі Активної Громади! Увага, портал працює у тестовому режимі. Повідомляйте нам про помилку на сайті. Детальніше
Історія успіху
23 Грудня 2021

Про культуру волонтерства в Україні, виклики на шляху становлення громадянського суспільства, взаємозв’язок журналістики та активізму, а також - про цінності, комунікацію між людьми та психологічні аспекти роботи волонтерів говорили з Анастасією Рокитною, журналісткою, активісткою та співзасновницею волонтерської спільноти Vatra. 

127


Чи можливо викорінити патерналізм в українському суспільстві та активізувати громадян? Як кожен із нас своїми щоденними діями може змінювати країну на краще? Чи існує упереджене ставлення до волонтерів та в чому воно проявляється? 

Про культуру волонтерства в Україні, виклики на шляху становлення громадянського суспільства, взаємозв’язок журналістики та активізму, а також - про цінності, комунікацію між людьми та психологічні аспекти роботи волонтерів говорили з Анастасією Рокитною, журналісткою, активісткою та співзасновницею волонтерської спільноти Vatra


- Розкажи, з чого почалася Vatra? Ти пам’ятаєш перший збір допомоги, який ви здійснили, перший допис який написали у соцмережах?

- Пам’ятаю, що після подій Євромайдану, я дуже активно почала цікавитися тим, що навколо мене відбувається. Але я тоді була ще малою, на Майдан я не поїхала.

 

- Скільки тобі на той час було років?

- 15. Я познайомилася з Рухом «Чесно», допомагала їм. Далі – я переїхала в Київ, почала навчатися на факультеті журналістики. Тоді почався «двіж»: я активно долучалася до акцій протесту «Проти поліцейської держави». Потім – я пішла більше в журналістику. Часто ставила собі питання: з одного боку хочеться допомагати людям, а з іншого – є журналістика. Журналістика – це об’єктивність, а допомога людям – це вже суб’єктивність. Я довго стояла перед вибором: як це все поєднати? 

Потім виникла ідея створити Vatra. Ще в студентські роки я долучилась до універського збору допомоги в шпиталь. Пам’ятаю, як ми стояли у супермаркеті з величезними сумками, люди на нас підозріло дивилися. Через місяць був ще один збір. А 21 квітня 2020 року, на карантині, я запропонувала якось назватися. Ми назвалися Vatra. По суті, організацію ми заснували втрьох. Один хлопець, Олександр, відлучився згодом. Лишилися я і Віка Стоянівська. Спочатку було непросто, тому що виникали складнощі у комунікації з людьми. Пізніше ці люди відсіялися, притягнулися саме ті, яким це так само важливо, які хочуть допомагати, писати дописи, тексти про військових та ситуацію в країні. І от зараз ми вималювались у цифру 7. Сьогодні (дата запису інтерв’ю: 2 грудня 2021 року, - прим. ред.) до нас додалося ще декілька людей.


 - Настю, чому Vatra? Vatra - це як вогнище? Бо я часто бачу, як ти називаєш учасниць спільноти “ватрушками”. Як виникла саме ця назва?

 - Спочатку Vatra було виключно, як вогнище. Ми довго думали, як назватись, складали перші букви імен і так далі. А потім Олександр, який був одним зі співзасновників, придумав назву Vatra. Згодом з’явилася назва для членів команди – ватрушки. Я не любила ватрушки. А тепер – я просто не можу їх не любити.

 

- Про команду. Як ви один одного знайшли? Люди самі вам писали чи ви давали оголошення про пошук членів в команду? І чи є у вас чіткий розподіл обов’язків?

 - Спочатку ми з Вікою робили все вдвох. Були люди, які якось точково допомагали, але з часом ті, хто нічого не робить, почали відсіюватися. Ми вирішили записати оголошення-сторіс у Facebook та Instagram, що ми шукаємо людей, пропонуємо долучитися. І нам почали писати! Спочатку небагато, нам написала Влада Горєва, сказала, що дуже хоче долучитися. І це був такий цікавий момент: коли ти сам тільки все починаєш, ти віриш в нього і тут додаються люди, які з таким запалом теж в це вірять! Це дуже мотивує!


 - У вас є люди з різних куточків України. Представники яких саме міст є у команді?

- Це Вінниця, Харків, Житомир, Коростень, Київ. У нас, до речі, багато студентів. Це, як правило, люди з Києва. Також є журналісти або студенти факультетів журналістики та філології.


- Чи підраховували ви, скільки зборів вдалося здійснити за час існування Vatra?

- В якийсь момент ми зрозуміли, що потрібно вести бухгалтерію, що обов’язково має бути звітність. Кожного року ми збираємо та систематизуємо дані: скільки зборів здійснили, скільки інтерв’ю записали тощо. Але також у нас є окремий документ, де ми після кожного збору пишемо, скільки коштів зібрали, скільки відправили. Щоб все було прозоро. Але конкретну цифру, скільки було зібрано коштів за весь час, сказати складно.

 

- Ви допомагаєте шпиталям, українським військовим, дитбудинкам і лікарням. Розкажи, як відбувається ця взаємодія: ви самі шукаєте людей, які потребують допомоги чи до вас звертаються особисто?

- Пам’ятаю, коли починався COVID-19, до нас були запити на захисні маски, щитки. В шпиталь ми колись закупали навіть зубні щітки. Бо привозять військових з фронту, їм треба перевдягнутися, привести себе до ладу. На самому старті нашої діяльності у нас в команді був Олександр. Він раніше займався волонтерством, мав багато контактів. Власне, цим він нам і допомагав, що говорив, кому і яка потрібна допомога. Так само, до нас зверталися за допомогою самостійно. На військовий шпиталь ми самі вийшли: запитали у них, чи потрібна допомога. Вони відповіли, що потрібна. Зараз нам теж часто самостійно пишуть. Ми нещодавно публікували алгоритм звернення, тому що люди просто пишуть: «треба допомога». Але це ж величезна відповідальність, коли публікується збір. Потрібно точно знати, хто ця людина, її треба ідентифікувати, зрозуміти, чи справді їй потрібна допомога. Тому ми намагаємося це чітко формулювати. Зараз, якщо нам пишуть, то тільки за цим алгоритмом.

 

- Наступне питання якраз щодо ставлення суспільства до волонтерів. У нас існує певний стереотип, що коли люди збирають гроші, це може мати якийсь «підвох», шахрайство. Не всі довіряють, бо до кінця не розуміють, яке цільове використання цих коштів. Чи стикалися ви у своїй діяльності з недовірою з боку людей?

- Нас не запитували: «чи ви шахраї»? Але, коли ми збирали кошти для допомоги рятувальникам в Сєвєродонецьку під час пожеж, то, нам в коментарях писали повідомлення на кшталт: «Ви що, на воду збираєте гроші?». Був присутній сарказм.

 

- Як ви реагували на такі меседжі?

- Тоді ми сварилися в коментарях. А зараз – я дуже рідко бачу подібні коментарі. Хоча, іноді пишуть, але ми вже в це не особливо вникаємо.

 

- Про культуру волонтерства в Україні. Це досить неоднозначне питання. Як, на твою думку, можна змінити цей усталений стереотип в суспільстві, що “моя хата з краю” і “чому я маю комусь допомагати”? Як змістити центр уваги з патерналізму на включеність та активізм?

- Треба, мабуть, починати із закону про волонтерів, якого у нас наразі немає. В суспільстві ж до волонтерів, на мою думку, якраз досить позитивне ставлення. Зараз волонтерам більше довіряють, ніж керівництву держави. Наприклад, коли пишуть про незабезпеченість армії, недостатню кількість одягу та харчування. Волонтерам вірять. Але, звісно, є люди, які на цьому наживаються. Це, мабуть, скрізь є. Все залежить від того, чи має людина совість. До речі, попри високу довіру до волонтерів, їх мало хто знає. Тому ми вирішили запустити проєкт “Наші волонтери” та розповідати про них. Цей проєкт координує Христина Вояк

 

- Про закон: можливо є сенс вносити пропозиції до вищих органів влади, щоб законодавчо врегулювати питання волонтерської діяльності? Проводити публічні консультації, говорити про це в публічному просторі?

 - Звісно, потрібно. У нас тільки завдяки суспільному резонансу і «громадським копняком» можна почати щось рухати далі. Якщо про це не говориш, цього й не буде. Наприклад, розслідування справи Катерини Гандзюк. Якби громадськість не почала так активно цю тему підіймати, контролювати, все б стояло на місці. Тому, однозначно, потрібен контроль, розголос.

 

- Активізм і журналістика: чи може журналіст не дотримуватись активної соціальної позиції?

- Хороше питання, над яким я думаю вже кілька років. У нас воююча держава. Я не знаю, як бути об’єктивним, наприклад, у питанні «Україна-Росія». Казати, що мені байдуже, чи росіяни вбивають, що мені потрібна позиція й українська, й позиція РФ. Це насправді складно. До журналістів, ніби прикіпіло слово «об’єктивність». Наче вони не мають іншого життя і постійно мають бути об’єктивні. Я розумію, чому. Бо об’єктивністю набагато легше донести якусь думку до людей: коли людина розуміє, що в тебе, як у журналіста, вже є якась сфокусована позиція, підтримка якоїсь певної сторони, вона вже не сприймає тебе, як об’єктивну людину, до якої можна достукатися аргументами. Але ми зараз живемо в такому суспільстві, що люди мають можливість самі вибирати, до кого прислухатися. Наприклад, вони підписуються у Facebook на тих людей, які їм підходять по позиції, поділяють їхні думки. Коли таким людям намагаєшся донести протилежну позицію, вони починають тебе хейтити і відписуються. Люди самі собі формують віртуальне оточення, потім вони виходять на вулицю, бачать людей з іншою думкою і починають сваритися. Вони не вміють шукати діалог. Мені здається, що це – найгірше в українському суспільстві: ми не вміємо комунікувати один з одним. Ми увесь час сваримося. У нас ніби одні ідеї, але ми постійно конфліктуємо між собою. Ми ніби бачимо в майбутньому одну Україну, але сваримося через те, яким способом прийти до того, щоб вона була такою. А щодо журналістики та активізму – це насправді різні речі. Є правило, що журналіст має дотримуватися стандартів. Але, з іншого боку, об’єктивність – це, якоюсь мірою, неможливе слово. Бо завжди є людський фактор. І це справді складно. 


- Тобто, ти маєш на увазі, що має бути розмежування між журналістською діяльністю та активізмом?

- Важко відповісти. Бо як можна бути журналістом з 8-ї до 18-ї? Ти маєш бути журналістом завжди. Щодо VATRA, ми публікуємо інтерв’ю. У нас немає такого, щоб хтось писав від себе, ми публікуємо так, як насправді думають люди. Ми не намагаємося когось засуджувати, люди читають матеріали й самі приймають рішення. Так само і в журналістиці: я намагаюсь тримати баланс. 

Взагалі в мене є цитата, яку я ще в дитинстві виписала на окремий листок із зошита. Це фраза Ступки: «Роби свою справу чесно і з душею і твоє до тебе прийде». Це непросто, але це можливо. Ти можеш справді любити свою роботу, любити свою справу, любити людей і до тебе само прийде те, що повинно прийти.


- Окрім допомоги тим, хто цього потребує, ви також готуєте важливі соціальні тексти, інтерв’ю. Розмова з якою людиною запам’яталася тобі найбільше і чому?

- Історія кожної людини важлива. Ми навіть вирішили видати книгу, яка включатиме ці історії людей. І от коли я відбирала ті, які мають потрапити до збірки, я над кожною думала: “Ну як я можу її не відібрати? Вона ж така особлива!”. Кожна історія унікальна, у кожного з нас своє життя, свій шлях. Найбільше запам’яталася історія військового, який розповів, що йому в око потрапив осколок. Але він його витягнув і побіг далі. Його побратими назвали Термінатором. Це дуже сильно! Також дуже надихають історії військових, які повертаються із фронту і починають свою справу. Це, на мою думку, дуже важливо. Тому що вони повертаються і, як правило, не знають, чим себе зайняти. Вони хочуть назад на передову, бо там все зрозуміло. І ті військові, які починають свою справу, дуже надихають і я б хотіла, щоб їх було ще більше. В нас є напрям і такої роботи у організації - розповідати про ветеранські проекти.


- Ти нещодавно в ефірі однієї з радіостанцій анонсувала, що починаєш роботу над книгою. Розкажи про це детальніше. 

- Ми хочемо зібрати історії військових, які ми публікуємо в соцмережах, в одну книгу (ефір про книгу можна прослухати за лінком: https://cutt.ly/CUuYqON, - прим. ред.). Також додати туди фотографії. У нас у VATRA є дівчина, яка пішла на службу. Вона фотограф і допоможе з фото. Книга буде видана повністю за наші особисті кошти, у нас немає фінансування. Але ми плануємо продаж цих книжок надалі. Отримані кошти ми могли б використати на VATRA. В книзі будуть історії і Віталія Марківа (український нацгвардієць, учасник бойових дій на сході України. Улітку 2017 року поліція Італії заарештувала Марківа за звинуваченням у причетності до вбивства італійського фотографа Андреа Рокеллі неподалік Слов'янська у 2014 році. Верховний касаційний суд у Римі 9 грудня підтвердив вирок апеляції про те, що Марків, а також держава Україна не винні й закрив справу остаточно, - прим. ред.), і Михайло Білянський, який створив цікавий проєкт, щось типу військового табору. Вони вже побудували скейт-парк у Попасній. І військові залучені до громадського життя, і результат для громади є. Також до збірки ввійдуть історії госпітальєрів, миротворців та медсестер. 


- Робота з такими важливими соціальними темами досить складна емоційно. Чи бували в тебе ситуації, коли ти не могла справитися з емоціями? Якась складна комунікація тощо? Емоційне вигорання?

- Емоційне вигорання, звісно, буває. Мені здається, у будь-якої людини, яка працює з людьми, вигорання відбувається “на раз”. Це пов’язано з тим, що переважає розумова діяльність. А фізичної діяльності - набагато менше. Має бути баланс: і розумовий, і фізичний розвиток. Ми мало рухаємося і це дуже впливає на емоційний стан. Тому я бігаю. Також почала практикувати медитації. Це непросто, але коли постійно цим займатися, розвантажує мозок. Мене мотивують люди. Я дуже відчуваю людей, тому навіть, коли я вигораю, спілкування, історії людей надихають і я загоряюся, йду далі. І обов’язково потрібен відпочинок. У нас в організації, якщо хтось відчуває, що він стомився, не в ресурсі, він бере собі стільки часу, скільки йому необхідно. Я і сама намагаюся перезавантажуватися. Кудись втікаю: або в гори, або до води. Бажано, де взагалі немає людей. 


- Що, на твою думку, блокує розвиток громадянського руху в Україні й не дає викорінити патерналізм? І що, навпаки, є каталізатором того, що люди стають активістами, волонтерами?

- В Україні є громадянське суспільство. Просто воно дуже різношерстне. У нас, за великим рахунком, вся увага сфокусована на Києві. Якщо якийсь протест - це Київ, якщо навіть щось важливе в регіонах відбувається - теж часто їдуть на мітинг в Київ. На місцях, дійсно, дуже важко підняти людей, бо люди, мабуть, мають надто низький рівень життя. Коли в тебе не задоволені базові потреби, тобі не настільки цікаво, що відбувається навколо тебе. Тобі важливіше закрити свої потреби. Я сама, коли жила у своєму рідному маленькому містечку, я починала цікавитися активізмом, але у мене були першочергові потреби поїсти та одягнутися. Коли я переїхала в Київ, влаштувалася на роботу, я почала більше дивитися на те, що відбувається навколо. Захотілося більшого. Базові потреби закриті - починаєш дивитися на світ ширше: що у мене у дворі? Якийсь бур’ян росте. Ок, я буду з ним боротися, повириваю його. Це як приклад. Таким чином, розширюється кругозір. Міняти країну - це не змінювати глобальні речі. Це про щоденну роботу. Ти маєш щодня займатися улюбленою справою, як говорив Сковорода: (Григорій Сковорода - український письменник, - прим. ред.) “сродною працею”. Українцям треба навчитися спілкуватися один з одним. Комунікувати. Це одна з основних причин сварок і низької активності громадян. Коли ідея одна, а способи - різні. І на цьому тлі виникають конфлікти. А інша причина - низький рівень життя. Культура та освіта - теж дуже важливі речі. Коли людина не розбирається у повноваженнях органів влади: не знає, що для того, щоб дорогу біля будинку залатали потрібно не до президента звертатися, а у відповідні органи. І культура так само. Якби у нас був вищий рівень культури, наприклад, фільми знімали, можна було б просувати набагато більше ідей, будь-яких. Культура зараз дуже знецінена в Україні. Тому, звісно, в регіонах можуть вийти на протест у випадку, якщо за це заплатять. На жаль. 

Ідейних людей мало і якраз в регіонах їм найскладніше, тому що їх часто утискають. І про це навіть ніхто не знає. Якщо в столиці люди виходять на протести в ситуаціях, коли з чимось не згодні, то в регіонах можуть навіть застосувати силу до людини й про це ніхто не дізнається. Дізнаються хіба коли станеться напад на Катю Гандзюк (напад проти української активістки був скоєний 31 липня 2018 року біля її житла в Херсоні. Справа набула великого розголосу в Україні, але не була розкрита, - прим. ред.) і сформуються “списки Гандзюк”, в які будуть включені прізвища активістів щодо яких було скоєно напад. Аж тоді, можливо, про тебе хтось згадає. Тому треба звертати увагу на регіони. 


- Саме молодь, студенти є тією рушійною силою змін, яка приводить до революцій, Євромайдану. А як бути зі старшим поколінням, яке часто зневірене, не довіряє владі й не хоче нічого змінювати? 

- Звісно, більше сподівань на молодь. Але ж цю молодь виховує якраз старше покоління. Я думаю, що на них можна вплинути через ЗМІ. Через телевізор, Інтернет, YouTube. В Полтавській області досі “ловить” телеканал “Россія-1” (​​російський цілодобовий пропагандистський телеканал. Є одним з так званих рупорів російської пропаганди. Заборонений для ретрансляції на території України, - прим. ред.). І люди дивляться цю пропаганду! Це мистецтво залізти в голову до людини й насадити свої наративи. Ще можна впливати на людей через дії влади: щоб люди бачили реальні дії, зміни. А щодо молоді - молодь насправді змінюється. Я часто чую круті історії молодих людей, які створюють щось нове. До прикладу в Скадовську активіст відкрив Молодіжний центр.

- Це екс-координатор “Активної Громади” в м. Скадовську Андрій Павлюк, який брав участь у відкритті Молодіжного центру Light House – Дім світлих ідей. Ми про це писали раніше. 

- Це дуже круто! Значить, ви теж змінюєте Україну. Це - вплив. Я, коли приїжджаю в якесь місто, завжди шукаю місцеві проєкти. 


- Ти багато подорожуєш. Я бачила знімки зі Сходу. Наскільки відрізняється ставлення до активізму, до патріотизму, до України, в цілому, в різних регіонах?

- Ми одна країна: і Схід, і Захід. Але нам настільки вбили в голову, що ми різні. Це не так. Одні й ті ж самі проблеми у всіх. До прикладу, як нас розділяють мовою: ви різною мовою говорите, значить, ви - різні. А загалом, що на Сході, що на Заході мені бідкаються на пільги, які скасовують через карантинні обмеження, пенсіонери - на низьку пенсію і так далі.

 

- Питання про цінності. На що ти ніколи не підеш у своїй роботі й в житті загалом? Які в тебе червоні лінії, через які ти ніколи не переступиш?

- Я завжди намагаюся не казати слово “ніколи”. Я просто роблю те, що відчуваю. Сьогодні я так відчуваю, а завтра, можливо, я буду відчувати інакше. Не хочу себе в чомусь обмежувати. До прикладу, ситуація: людина на вулиці просить в тебе гроші. Ти їй чи йому даєш. Зі свого боку ти розумієш, що зробила добру справу. А з іншого - ця людина може піти й купити за ці гроші алкоголь. І з цього боку - це взагалі не добра справа. Тому завжди потрібно робити так, як відчуваєш. Для мене цінність життя - в самому житті. Я знайома з величезною кількістю людей, всі настільки різні. І кожного можна за щось осудити, за щось - похвалити. Головне - їхній цілісний образ.

Також для мене цінність - це мої близькі люди. Цінність в об’єднанні. Дуже сумно бачити, що ми, українці, увесь час сваримося, без особливих на те причин. 


- Що б ти сказала людині, яка не вірить в силу активізму і вважає, що від неї нічого не залежить в країні?

- Я скажу: “Давай спробуємо! Поїхали зі мною в дитячий будинок. Поїхали зі мною в шпиталь”. Людина не обов’язково має цим займатися. Але так вона отримає змогу побачити, що це можливо. Можливо своїми щоденними діями допомагати країні. 


Авторка: Тетяна Кавуненко, журналістка, керівниця пресслужби Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”


Коментарі

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментар